Ми були тут

0

«Ми були тут» – під такою назвою в київській платформі культурних ініціатив «Ізоляція» відбувається виставка робіт фотографа Антона Шебетка. Тема виставки непроста для українського суспільства – в ній ідеться про представників ЛГБТ-спільноти, що брали участь у «Антитерористичній операції» на Донбасі, а віднині – «Операції об’єднаних сил». Мова йде про солдатів-призовників, бійців-добровольців, а також волонтерів.
Очевидно, що подібна тема для виставки вибрана неспроста. Майже в будь-якій дискусії між прихильниками ЛГБТ та їх противниками – переважно з націоналістичного табору – лунають закиди в бік ЛГБТ, що ті буцімто не воюють в АТО. Ця виставка покликана зруйнувати один із основних аргументів націонал-гомофобів.

Корінь цієї проблеми полягає в тому, що ЛГБТ-атовці не афішують своєї сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. До речі, на відміну від націоналістів та ультраправих атовців, які вільно використовують будь-яку символіку, яка їм заманеться – від скандинавських рун до герба ОУН. Таким чином з’являється певний перекіс репрезентації – геїв-атовців не помітно зовсім, тоді як правих атовців помітно аж надто сильно. У останніх добре працюють прес-служби, до того ж присутність ультраправих у АТО – це ласа тема як для російських, так і для західних журналістів.

На мою суб’єктивну думку, виставка організована не надто якісно. Ви їдете на станцію метро «Тараса Шевченка», звідти ще йдете пішки 5 хвилин до будівлі «Київського судноремонтного заводу», де розташована «Ізоляція». І це все для того, щоб побачити 6 фотографій і послухати супроводжувальний текст до кожної з них, начитаний програмою для читання тексту. Тут у мене, як у пересічного відвідувача виставки, виникають дві претензії. По-перше, якого біса мені було пертися в дощову погоду на виставку, щоб послухати начитаний текст зі статті в інтернеті, а також побачити фото з цієї статті? Мова йде про матеріал із українського сайту Bird in Flight.

Із мультимедійного контенту виставки, окрім згаданих фотографій та тексту до них, представлений ще аудіозапис телефонної розмови з геєм-ветераном АТО, але такої жахливої якості, що розібрати майже нічого не можна. Також на телеекранах транслюється коротенький репортаж британського видання The Telegraph з під Широкиного, в розпал боїв за цей населений пункт. Головним героєм репортажу є боєць батальйону «Донбас» Віктор Пилипенко з позивним «Француз». На другому екрані транслюється невелике інтерв’ю з «Французом». Власне, «Французу» приділено особливу увагу на цій виставці, адже він єдиний із її учасників, що наважився публічно вчинити камінг-аут.

Друга претензія до виставки – це те, що текст, який супроводжував фотографії, був начитаний електронною програмою. Це спричиняло деякі курйози в читанні тексту – наприклад, у слові «АТО» наголос робився на першому, а не останньому складі. Також різали слух деякі несподівані розриви у читанні тексту. Виникає питання: невже у організаторів виставки не знайшлося грошей, щоб заплатити яким-небудь студентам університету Карпенка-Карого за озвучку 6 коротеньких текстів? Врешті-решт, ці текстики можна було начитати самим організаторам виставки. Вистачило б двох людей: один читає чоловічі тексти, інша – жіночі. Зауважу, що рекламу виставки можна було зустріти на сітілайтах кожної київської станції метро. Отже, на рекламу гроші були, а от на озвучу текстів грошей не знайшлося.

18 вересня в рамках виставки проходитиме дискусія «Хто воює? Кольори українського патріотизму». Хедлайнером дискусії буде Віктор «Француз» Пилипенко, про якого я вже згадував. Його можна також назвати хедлайнером всієї виставки, адже він єдиний її учасник, який позує без маски, під своїм справжнім ім’ям та прізвищем. Сміливості «Француза» можна лише позаздрити. Власне, камінг-аут – це лише третій за ліком мужній вчинок Віктора Пилипенка. Другим було рішення приєднатися до добровольчого батальйону «Донбас» відразу після Іловайського котла. Віктор подав онлайн-заявку в «Донбас» відразу на початку війни, але йому ніхто не відповів. А те, що можна просто зібрати свої речі та приїхати в розташування батальйону – він тоді не здогадався.
Тоді ж як першим мужнім вчинком «Француза» був свідомий перехід на українську як основну мову спілкування в підлітковому віці. Ще тоді, як згадує Віктор, цей вчинок загнав його у певне гетто поміж своїх однолітків. Що цікаво, мотивувало «Француза» до переходу на українську мову спілкування саме почуття несправедливості. Він навчався в гімназії №117 імені Лесі Українки, яка досить популярна серед патріотичних батьків. Але діти україномовних батьків між собою на перервах все одно спілкувалися російською.
Що мене особисто вразило, слухаючи історії учасників цієї виставки, це те, що більшість із них, насправді, не є палкими прихильниками демонстрації власної сексуальної орієнтації. Деякі з них буквально озвучують основні тези гомофобів. Ось, наприклад, 34-літній військовослужбовець із Одещини Влад заявляє: «Я вообще считаю, что это нельзя проявлять на публике. Не могу сказать, что я бы участвовал в прайде, – это не про меня». Під словами Влада могли б підписатися багато учасників блокування цього річного «КиївПрайду», які, буцімто, виступають не проти гомосексуалів, а лише проти публічної демонстрації гомосексуальності.

Нагадаю, що 7 вересня – під час демонстрації виставки «Ми були тут» – в центра Києва на Хрещатику чоловіка тричі штрикнули ножем в груди через те, що він зізнався в своїй сексуальній орієнтації.
Останнє за рахунком, але не за важливістю враження з виставки – це місце її проведення. Коли я заходив на територію «Київського суднобудівного-судноремонтного заводу», де розташована платформа «Ізоляція», мене супроводжувала неприємна атмосфера занепаду. Це мабуть символічно, що «постіндустріальна» і «хіпстерська» «Ізоляція», а також редакція ліволіберального інтернет-сайту «Заборона», розташована відразу біля обеліску загиблим на полях Другої світової суднобудівникам і судноремонтникам.
Це символічне відображення загального тренду українського ліволібералізму. З одного боку Україна руйнується і перетворюється в сировинний придаток розвинених країн Заходу. В країні відбувається деіндустріалізація, а відтак, закономірно, й депопуляція. Трудові й сировинні ресурси із України йдуть в Європу, а з Європи в Україну приходять права меншин, гранти, хаби й коворкінги. Євросоюз лобіює зняття мораторію на вирубку лісу-кругляку в Україні. Натомість, в Україні ЄС фінансує різноманітні еко-ініціативи на кшталт «форумів молодих лідерів».

Що дивує ще більше – це впевненість ЛГБТ-активістів, що в деіндустріалізованому, а відтак і дебілізованому суспільстві можлива толерантність до ЛГБТ. В українському бюджеті вже утворилася чимала діра внаслідок скорочення надходжень. Останнє пов’язано з тим, що українці виїжджають за кордон по одному мільйону в рік, за словами Павла Клімкіна. Отже, вони перестають платити в Україні податки. Влада намагається залатати діру в бюджеті через зменшення витрат на освіту й медицину.

Дебілізоване внаслідок неоліберальних реформ населення не стане більш толерантним до ЛГБТ та інших меншин. ЛГБТ-активісти, натомість, своєю підтримкою «євроінтеграційного» неоліберального курсу влади викликатимуть все більше роздратування у зубожілого населення держави. Цим, без сумніву, скористаються проросійські сили, які вже намагаються поставити знак рівності між правами меншин та вирубкою лісу-кругляку мовляв, ось такі вони «європейські цінності».

Єдиний шанс для ЛГБТ-спільноти вибратися із цього зачарованого кола – це порвати з неолібералізмом, грантами і західними неоліберальними фондами. Натомість, поставити свої вимоги в один ряд із вимогами більшості населення – справедливі тарифи, безкоштовна освіта, медицина, робочі місця. Лише у союзі з більшістю меншини мають шанси на виживання. Тоді ж як перебуваючи в одному човні з неоліберальним істеблішментом ліволіберали неодмінно потонуть у цьому «Титаніку, разом зі збанкрутілою системою, проти якої уже повстали маси країн капіталістичного ядра. І Україна тут аж ніяк не виключення…

Іван Жовніренко, спеціально для «Страйку»




Loading...



Залишити коментар