Політичне поле: чи можлива гра за правилами

0

13549522Політична партія у сучасному просторі може бути створеною лише в інтересах олігархів.  Активістська партія повинна вирости з інших умов.

Лівий фланг української політики

Українська політика традиційно заграє із лівою риторикою. Після проголошення української незалежності у 1991 році та подальших економічних зрушень, сила, яка мовчала би у своїх програмних документах про справедливість – була би приречена.

Ліва риторика звучала із уст Юлії Тимошенко протягом усього її політичного життя. Соціальний захист обіцяв Віктор Янукович. Бізнес і «середній клас» Сергія Тигіпка зразка 2010 року мав бути соціально орієнтованим. Віталій Кличко у 2012 році обіцяв нанести «удар по бідності». ВО «Свобода» – за національну та соціальну справедливість.

Уже понад 22 роки  соціальний напрям є визначальним у програмах усіх партій, які були при владі. За ці роки виросла кількість бідних людей. За ці роки викристалізувалося олігархічне ядро та посилилися тенденції відбору бізнесів у менших гравців «українського дива».

Усі політичні партії створювалися для захисту інтересів бізнес-кіл через цілком реалістичні умови. У сучасному політичному середовищі неможливий прихід до влади парламентськими методами структури, чиї інтереси ідуть врозріз із інтересами великих бізнесменів.

Після виборів 2012 року центром прийняття рішень у КПУ (традиційний монополіст лівого парламентського іміджу останні кілька років) перестав бути Петро Симоненко. Відправка на мажоритарну основних представників групи Петра Миколайовича привела до того, що у фракції наразі перевага належить Ігоря Калетника). Це остаточно нівелює дану силу як захисника лівих інтересів.

Необхідні умови участі у політичній грі

Політична реальність, у якій проходить виборча боротьба, є орієнтованою на риторику, а не на конкретну дію. З одного боку це доведено поразкою олігархів, які «облагороджували» свої округи на київських округах (встановлення майданчиків, роздача грошей, адресна допомога), з іншого – відсутність у парламенті політиків, які ввійшли в політику з акцій прямої дії.

Основними каналами комунікації з виборцями залишаються газета, біг-борди та участь у ефірі (з перекосом у бік ефірів а-ля «Шустер»). Такий розподіл багато в чому викликаний демографічною структурою тих виборців, які усе-таки приходять на дільниці у день виборів.

Інтернет є більше іміджевим і інформативним складником виборчої кампанії, принаймні на цей час, а зустрічі у дворах забезпечують невеликий охват населення та зустріч із переважно незайнятими категоріями населення (які основні знання про політичне життя черпають із телебачення та газет).

Звичайні прорахунки утримання редакції, друку газети та ефірного часу на рейтингових каналах показують, що ціна питання  – сотні тисяч доларів без витрат на агітаторів і управлінський склад партії.

Провал «партії середнього класу»

Початок кризи у 2008 році та паніка могла породити нову політичну силу. Ця сила була би так само зав’язана на економіці та захисті бізнес-інтересів, однак, не стола би на стороні крупних власників.

Ідею  партії «середнього» класу підіймав Юрій Романенко (зараз редактор «Хвилі»), якому вдалося організувати акцію-одноденку за участі автомобілістів. Із «середнім класом» як активними людьми загравали Збітнєв-Корчинський і акція «Геть усіх».

Уже за рік стало зрозуміло: «заначка» справжнього середнього класу вичерпується, спільного інтересу немає. У той час олігархи працювали більш активно. Переломними можна вважати події навколо заводу ім.Ілліча улітку 2010 року. Коли спочатку було повідомлено про захват документів підприємства, а згодом – про продаж його Ахметову.

У 2010 році інтерес «середнього класу» став виражати представник крупного бізнесу Сергій Тигіпко, який завдяки масовій скупці ефірного часу та площ ЗМІ взяв непоганий рейтинг, а згодом отримав посаду в уряді новообраного президента Віктора Януковича.

У 2011 представники крупного бізнесу уже не мали можливості захистити Юлію Тимошенко

Початок 2013 року характеризується інтеграцією державної бюрократії, лояльної перед чинним президентом і боротьбою між крупним бізнесом.  Вихід з арени більш дрібних, ніж Ахметов і Коломойський (але більших, ніж «дрібний  і середній бізнес») Василя Хмельницького, Олександра Ярославського, Сергія Тарути свідчать про те, що із середнім бізнесом як фактором економіки покінчено. Його залишки остаточно стягуються під контроль податкової та міліції.

Партія «середнього класу» могла вийти на арену в 2008-2009 році, коли у його представників залишалися кошти, влада та вплив у інформаційному просторі не були монополізовані, а за вищі ешелони влади йшла боротьба декількох еліт (БЮТ, Партія регіонів, Наша Україна тощо).

Чи можлива гра по правилах?

Основні правила теперішньої участі в партійній грі – можливість платити високі ціни за присутність в інформаційному просторі, активність напередодні виборів і відсутність політики у реальному житті (районні  та обласні структури партій, професійні та студентські об’єднання).

Основним фінансовим центром в країні є крупний капітал, який концентрується навколо державної бюрократії та кількох основних виробництв.

Боротьба неможлива у вигляді «традиційної політичної кампанії» з великими ресурсами та за короткий час. Єдина можливість змінити ситуацію в країні та запустити процес зміни еліт – робота «знизу-вгору», виграш по часу (робота не залежно від виборів), орієнтування на категорії виборців, які отримують інформацію з інтернету.

Олександр Біленький




Loading...



Залишити коментар