Апогей епохи капіталізму

0

193

Тези, пов’язані з прогнозами близького занепаду капіталістичної системи, лунають вже не одне десятиліття і не лише з боку ностальгуючих по соцтабору людей. Натомість, в кінці ХХ-го століття стало популярним висміювати ідеологічну установку компартії СРСР про «загальну кризу капіталізму». Разом з цим багато людей пострадянського простору (в тому числі й українці) «увірували» в процвітаючу епоху капіталізму та вирішили, що найкращим виходом буде побудувати успішну капіталістичну державу європейського простору у себе вдома.

У вітчизняній історії цей процес зміни орієнтирів найкраще був помітним на прикладі дисидентів – радянської інтелігенції, яка в часи могутності СРСР безстрашно критикувала лінію ЦК, захищаючи «справжній соціалізм» та «соціалізм з людським обличчям» на противагу хрущовським та брежнєвським реаліям. Проте, з масштабними геополітичними змінами кінця ХХ-го століття, абсолютна більшість вітчизняних борців за справедливий порядок стала фактичними прихильниками капіталістичного ринку. Викликаний цей процес загальними суспільними тенденціями чи міркуваннями власної користі та безпеки (подібно до вчорашніх ідеологічних партпрацівників, що вмить стали прихильниками незалежності, яка асоціювалась у них з приватизацією) – залишається лише здогадуватись, проте, він лишається фактом.

З того часу голосно лунала лише критика з боку екзальтованих прихильників державного капіталізму в СРСР та їх теоретиків, які пропонували в якості альтернативи капіталістичній системі такі держави як «комуністичний» Китай, що є сьогодні найбільш успішним продавцем та інвестором вільного ринку. Тому подібна «критика» капіталізму фактично не могла зачепити адекватних громадян, а на вітчизняному просторі з’явились захисники та прихильники капіталізму з «людським обличчям».

Відсутність економічної стабільності в державі та блискавичне зубожіння українців, починаючи з 90-х років 20-го століття аргументувались наявністю так званого «дикого капіталізму». Що робити для того, щоб приручити «дикий капіталізм» та надати йому «людське обличчя» так і лишилось незрозумілим. Якщо раніше часто звучали тези про ширше втручання держави в економічний сектор для приборкання вільного ринку, то зараз найголосніше звучать поради з боку радників та прихильників неоліберальних реформ чинного уряду про «вихід держави з економіки». Прогнозую, що ця риторика на хвилі критики нинішнього уряду швидко змінитись протилежною – про жорстке регулювання економічного сектору та націоналізації великих промислових та енергетичних структур.

Проте, наша проблема дещо інша і набагато глобальніша. Декого і досі бентежить питання – чому радянська критика «загниваючого капіталізму» померла набагато раніше за сам «загниваючий» об’єкт критики? Відповідь досить проста. Капіталізм по-факту не міг вступити в етап своєї кризи, адже для нього відкрилось друге дихання. Спочатку це був мільярдний ринок КНР, а згодом – десятки ринків країн пострадянського простору, що відкрило нові горизонти для інвестицій та конкуренції.

Ще Карл Маркс встановив закон капіталістичного ринку про те, що накопичення капіталу має необмежений характер і для цього не існує жодних об’єктивних кордонів. Капіталізм подібний до ракових клітин, що, потрапляючи в новий організм, невпинно поширюються і множаться. Але для капіталізму, як і для його біологічного прикладу, є свої обмеження: якщо для останнього це нові організми, то для першого – нові ринки.

Отримавши нове дихання в 90-х роках минулого століття, капіталістична система змогла значно приглушити ту системну кризу, що почалась в 1970-х. Важливо розуміти, що капітал існував до капіталізму, останній лише став системою, що поставила всі інші фактори на службу першому. Коли система починає давати збої та світові прибутки перестають зростати – тоді капіталізм виконує свою експансивну функцію, знаходячи нові горизонти на периферії своєї імперії та створює там нові економічні простори, які виконують відразу декілька функцій – джерело ресурсів, дешевої робочої сили та нових ринків збуту.

Новітній колоніальний устрій шляхом експлуатації сучасних колоній забезпечує соціальну стабільність та спокій в метрополіях, здебільшого європейських. Як тільки на капіталістичній периферії відбуваються якісь збої – це неодмінно відображається в економічному центрі. Важливо розуміти, що благополуччя, яким користуються нинішні країни з високим рівнем життя та сильними економіками, виникли не на пустому місці і не через працелюбність місцевих жителів, а шляхом століть військової агресії та завоювань нових колоній, що й призводило до систематичного накопичення капіталу та становлення сьогоднішнього економічного устрою.

Тому дуже прикро помиляються громадяни, які думають що можливо шляхом колективного бажання та декларування своєї вірності до «сильних світу цього» створити в себе благополучну європейську державу. Звісно, є приклади виникнення нових гравців капіталістичного ринку шляхом масштабного вливання капіталу (наприклад, так звані «азійські тигри») або унікальні випадки трансформації капіталістичної периферії одночасно в потужний фінансовий центр завдяки масштабним ресурсам та політичній волі (як сучасна КНР). Але не варто забувати, що ці показові приклади виникали в часи протистояння двох геополітичних систем та й держави капіталістичної метрополії були в рази стабільнішими.

На сьогоднішній день існує лише геополітичне протистояння політичних та фінансових центрів, тому вибір для слабких полягає лише у виборі власного інвестора, якому доведеться повертати вкладені кошти, подібно до того, як сучасна людина обирає собі банк. Сподіватись на фантастичне перетворення з країни-боржника в країну-інвестора приблизно так само наївно як прогнозувати перетворення клієнта-боржника в директора банку.

Протягом останнього десятиліття ми мали можливість спостерігати як сильно захитались економіки багатьох благополучних держав єврозони. Якщо зібрати всі ці факти разом та проаналізувати, то неважко зробити висновок, що економічна криза не щезала, а лише змінювала свою географію (при чому часто – в рамках одного континенту). Сьогоднішні реалії є такими, що кількість потенційних фінансових колоній неминуче зменшується, адже навіть на мало перспективні країни Африки (за виключенням тих, що мають великі запаси нафти та дорогоцінних металів) вже тривалий час намагається накласти свої загребущі руки КНР. Враховуючи все вищесказане, ситуація, що склалась має неминуче призвести до збою системи та неминучих потрясінь як в сучасних колоніях так і в ще досить заможних метрополіях.

В такій ситуації людство стане перед неминучим вибором – зробити крок вперед та еволюціонувати від приватновласницьких відносин до усуспільнення засобів виробництва та прямого розподілу результатів праці, або ж відкотитись назад в епоху нового Середньовіччя з ще більш нещадною експлуатацією широких мас населення, на цей раз без політичної ширми лібералізму. Що ж до України, то сьогодні вона лишається лише незначним гвинтиком системи та політико-економічним аутсайдером, попросту кажучи – колонією. Якою буде вона в майбутньому: знову перетвориться в кріпацьку колонію сильніших сусідів чи стане революційним флагманом нового ладу – залежить від кожного з нас.

Максим Оверко, для «Страйку»





Loading...



Залишити коментар