Автобіографія Малколма Ікс: вступне слово

0

147 копия (1)

У неділю, перед своєю офіційною заявою про вихід з «Нації ісламу», Малколм Ікс прийшов до мене додому, щоб обговорити свої подальші плани і передати мені деякі важливі документи.

Місіс Хендлер ніколи раніше не зустрічала Малколма до цього важливого візиту. Вона подавала нам каву і тістечка, поки Малколм говорив у своїй тихій, ввічливій манері, яка була притаманною йому в особистій бесіді. Я бачив, що Малколм справив враження на місіс Хендлер. Його особистість заповнювала нашу вітальню.

За переконаннями Малколма, людина, яка перебуває на роздоріжжі життя, робить вибір за внутрішнім примусом. Час від часу сумна  посмішка освітлювала його обличчя – посмішка, яка говорила багато про що. Мені було ніяково, бо Малколм, очевидно, намагався сказати щось важливе, але його гордість і гідність не давали йому висловитися. Я відчував, що Малколм не був упевнений, що зможе вирватися з темного світу, в’язнем якого він був.

Місіс Хендлер виглядала тихою і замисленою після того, як Малколм пішов. Раптово піднявши погляд, вона сказала: «Знаєш, це як випити чаю з чорною пантерою».

Така алегорія вразила мене. Чорна пантера – аристократ у тваринному світі. Вона чудова. Вона небезпечна. Як людина, Малколм Ікс з дитинства володів манерою поведінки і внутрішньою самовпевненістю, притаманною аристократові. І він був потенційно небезпечний. Жодна людина в наш час не мала стільки ненависті і гніву до білої людини, як Малколм, тому що для нього біла людина була непримиренним ворогом. Він жадав звільнення чорношкірих людей в американському суспільстві, а не їх асиміляції в ньому.

Вперше я зустрівся з Малколмом Ікс в березні 1963 року в мусульманському ресторані «Темпл №7» на Ленокс-авеню. Газета «Нью-Йорк Таймс» доручила мені досліджувати зростаючий гніт всередині негритянської спільноти. Тридцятирічний досвід роботи репортером в Західній і Східній Європі навчив мене, що сила розвитку соціальної боротьби часто непомітна на поверхні, а прихована в глибині і дає про себе знати по-різному – задовго до моменту, коли вона вирветься на поверхню. Ці зростаючі сили показують себе через силу ідеї задовго до прийняття нею організаційних форм, які можуть відкрито змагатися з правлячими класами. Заслуга Європейської політичної науки і соціології в тому, що вона дає високий пріоритет силі ідей соціальної боротьби. У Сполучених Штатах наша слабкість полягає в тому, що ми змішуємо чисельну міць організації та пропаганду її лідера з тими силами, які сіють насіння соціального перевороту в нашому суспільстві.

При вивченні зростаючого гніту всередині негритянської спільноти я не тільки цікавився думками лідерів правлячих кіл цивільних правових організацій, а й думками тих, хто знаходився на низах, так би мовити в «підпіллі». Саме тому я шукав Малколма Ікс, про ідеї якого я довідався завдяки чорношкірим інтеграціоністам. Ці ідеї вже відображали високий рівень «чорного расизму», який тільки зароджувався.

Коли я чекав Малколма, я не знав, чого від нього очікувати. Я був єдиною білою людиною в ресторані. Це був бездоганний заклад, в якому працювали похмурі і нетовариські афроамериканці. Написи «Курити заборонено» були наклеєні на полірованих дзеркалах. Мені подали каву, але з плином часу мені починало ставати все більш незручно у цій стерильності і тихій атмосфері. Зрештою, Малколм таки прийшов. Він був дуже високим, красивим і вів себе вражаюче. Його шкіра мала бронзовий відтінок.

Я встав, щоб привітатися і подав свою руку. Рука Малколма повільно піднялась. У мене склалося враження, що для нього було важко потиснути мою руку, але становище зобов’язувало його це зробити. Малколм тоді зробив цікаву річ, яку він завжди повторював, коли ми зустрічалися в публічних місцях Нью-Йорка або Вашингтона. Він запитав, чи не буду я заперечувати, якщо він сяде обличчям до дверей. Мені задавали подібні питання в столицях Східної Європи. Малколм був на сторожі: він хотів бачити кожну людину, яка заходила в ресторан. Я одразу зрозумів, що небезпека постійно чатувала на Малколма.

Ми говорили більше трьох годин. Його погляди про білу людину були жорсткими, але він ніколи не виступав особисто проти мене і не змушував мене відчувати, що я як окрема особа розділяю провину всіх білих. Він звинувачував у деградації негритянського народу білих людей. Засуджував інтеграцію як обман. Стверджував, що якщо лідери авторитетних правових громадських організацій будуть стояти на своєму, то соціальна боротьба закінчиться кровопролиттям, тому що біла людина ніколи не захоче визнати повну інтеграцію. Він стверджував, що «мусульманський прецедент» для розділення був єдиним рішенням, при якому чорношкірі могли досягти своєї власної ідентичності, розвинути свою власну культуру і закласти основи для поважаючого себе продуктивного суспільства. Малколм смутно уявляв, де б могла бути створена «чорна» держава. Він вважав, що біла людина допустить відділення від Сполучених Штатів; на даному етапі своєї діяльності він стверджував, що це було єдино можливе рішення. Він захищав іслам як релігію, яка не визнавала кольорових перешкод. Він засуджував християнство як релігію, створену для рабів, а чорношкірих християнських священиків як прокляття чорної людини, яку використовують в своїх цілях замість того, щоб звільнити її, і виставляють афроамериканців в якості служителів білим, які хочуть зберегти чорношкірих у пригнобленому становищі.

Під час першої зустрічі Малколм багато розповідав про чорний менталітет. Неодноразово застерігав мене, що необхідно остерігатися доброго ставлення чорношкірих до білої людини. Він казав, що чорношкірий навчений маскуванню і приховуванню своїх реальних думок як способам виживання. Він стверджував, що чорношкірий говорить білій людині всього лиш те, що, як він вважає, вона хоче почути; що мистецтво брехні досягло такої планки, що навіть чорношкірі не можуть з точністю сказати, чи розуміють вони, у що вірять їхні чорношкірі товариші. Він говорив, що мистецтво обману, яке практикується чорношкірими, ґрунтується на глибокому розумінні вдачі білої людини; в той же час чорношкірий залишається закритою книгою для білої людини, яка ніколи не виявляла ніякого інтересу для його розуміння.

Презентація Малколмом своїх соціальних ідей була чистою і змістовною, хоч дещо й шокуючою для непідготовлених білих, але найбільш бентежливою в нашій розмові була віра Малколма в генетичну теорію Елайджі Мухаммеда про людське походження, яка доводила перевагу чорних над білими – теорію, яка приголомшила мене своєю абсолютною абсурдністю.

Після нашої першої зустрічі я зрозумів, що існувало два Малколма – приватна і публічна особа. Його публічні виступи на телебаченні і в конференц-залах створювали майже страхітливий ефект. Його непохитні факти і логіка мали якусь нову діалектику, диявольську по своїй силі. Він налякав аудиторію білого телебачення, знищивши своїх чорношкірих опонентів-інтеграціоністів, але викликав вражаючу прихильність чорношкірої аудиторії. Багато чорношкірих публічних осіб відмовлялися публічно виступати з ним на одній трибуні. Стривожена біла аудиторія була збентежена і розбурхана. Вона відчувала загрозу. Дехто став вважати Малколма втіленням зла.

Малколм звертався до двох різнорідних елементів негритянської спільноти: до пригнічених мас і плеяди афроамериканських письменників і художників, які увірвалися на американську сцену в останнє десятиліття. Афроамериканський середній клас – так звані чорношкірі правлячі кола – люто ненавиділи і боялися Малколма настільки, наскільки він зневажав їх.

Бідні негри поважали Малколма так, як норовливі діти поважають зображення свого дідуся. Завжди було дивно і хвилююче ходити з Малколмом по Гарлему. Він був відомий всім. Люди дивилися на нього сором’язливо, іноді чорношкіра молодь просила у нього автографи. Мені завжди здавалося, що їх любов до Малколма була викликана тим, що хоча він і став національним діячем, він був ще й з тих людей, які, на їх думку, ніколи не зрадять. Чорношкірі занадто довго страждали від зради, тому бачили в Малколмі «людину місії». Вони знали про його походження, з яким могли себе порівнювати. Вони знали його кримінальне і тюремне минуле, яке він ніколи не приховував. Вони дивилися на Малколма з певним подивом. Це була людина, яка піднялась з самих низів, де вони досі животіли; людина, яка здобула перемогу над своїм власним невіглаством, щоб стати потужним лідером і оратором, непохитним захисником свого народу.

Незважаючи на це, багато хто не поділяв його мусульманських релігійних вподобань, вони бачили в строгих поглядах Малколма засудження їх власного життя. Малколм очистив себе від усіх бід, які потрясають пригнічені негритянські маси: наркотики, алкоголь, тютюн, злочинність. Його особисте життя було бездоганним, недосяжним для мас. Людська спокута – Малколм досягав її протягом всього свого життя і чорношкіра спільнота про це знала.

У своїх телевізійних виступах і під час публічних зустрічей Малколм ясно формулював біди і прагнення пригноблених негритянських мас, чого вони самі не могли зробити. Коли Малколм атакував білу людину, він робив для чорношкірих те, чого вони не могли зробити самі – він атакував білих з жорстокістю і гнівом, накопиченими впродовж століть страждань.

Багато афроамериканських письменників і художників, які стали національними постатями, поважають Малколма, його безжальну чесність, відмову від компромісів і його пошук групової ідентичності, яка була знищена білою людиною, коли вона привезла закутих у ланцюги негрів з Африки. Чорношкірі письменники і художники розглядали Малколма як великого каталізатора, людину, яка викликає самоповагу і відданість у пригноблених мільйонів.

Одного разу група таких художників зібралася в моєму будинку. Ми говорили про Малколма. Їх відданість йому як людині була зворушлива. Хтось сказав: «Малколм ніколи нас не зрадить. Ми занадто часто страждали через зраду в минулому».

Ставлення Малколма до білої людини зазнало істотних змін в 1964 році – змін, які сприяли розриву з Елайджою Мухаммадом і його расистськими доктринами. Стрімка поява Малколма на національній сцені привела його до більш широкого контакту з білими, які виявились зовсім не «дияволами», як він думав раніше. Він користувався великим попитом як оратор на студентських форумах в Східних університетах і виступав на багатьох з них до кінця своєї короткої кар’єри видатного політичного діяча. Він завжди говорив з повагою і дивувався позитивній реакції білих студентів на свої лекції.

Другим фактором, який вніс свій внесок у розширення його поглядів, був зростаючий сумнів у тому, чи вірно Елайджа Мухаммад тлумачить мусульманську релігію – це був сумнів, який перетворювався на впевненість в міру набуття ним нових знань і досвіду. Малколм довідався про деякі випадки вступу білих людей в чиказьке відділення «Нації ісламу», чим він був глибоко вражений. Він влаштував ряд тривалих поїздок в Мекку і саме під час першої з них він прийшов до висновку, що йому треба відкривати для себе справжній іслам.

Свинцеві кулі вбивць закінчили кар’єру Малколма, перш ніж він зміг розвинути свою нову філософію, яка по суті визнала афроамериканців невід’ємною частиною американського співтовариства, що сильно відрізнялося від доктрини Елайджі Мухаммада. Малколм досяг ключової точки у перегляді свого ставлення до цієї країни і взаємин між білими і чорними. Тепер він люто виступав не проти Сполучених Штатів, а проти частини Сполучених Штатів, представленої відвертими прихильниками переваги білої людини на Півдні і таємними прихильниками домінуючого положення білих людей на Півночі.

Малколм прагнув відродити зруйновані зв’язки між афроамериканцями і африканською культурою. Він бачив у цьому шлях до нового осмислення групової ідентичності, до усвідомлення своєї ролі в історії і насамперед до відчуття власної цінності людини, яке, на його думку, в чорношкірих знищили білі експлуататори.

Американська автобіографічна література заповнена численними описами життя чудових людей, які самостійно досягли своїх висот. Мало які з них настільки ж гострі, як мемуари Малколма. Тому автобіографія Малколма Ікс є відкриттям як доказом влади спокути, так і сили людської особистості.

Малколм Ікс мав намір підняти войовничість чорного населення на новий рівень, щоб завдати головного удару по прихильникам панування білої раси. Проблема чорношкірих, яку, як він завжди говорив, слід було перейменувати в «проблему білих людей», почала приймати нові оберти в останні місяці його життя.

Нью-Йорк, червень 1965 р

М. С. Хендлер





Loading...



Залишити коментар