Битва за Арктику - Перший Соціальний

Битва за Арктику

0

132 копия

Колись практично безлюдні пустелі південної півкулі, за окремими винятками, викликали дуже мало зацікавлення в країн-колонізаторів. Паралельно з технологічним прогресом та відкриттям нових ресурсів і їх родовищ в малопридатних для життя точках світу, змінювалось і геополітичне ставлення до контролю над останніми. Та сама ситуація, щоправда трохи пізніше, сталась і з заледенілими просторами планети Земля.

Перші спроби по дослідженню арктичних просторів мали здебільшого науковий характер та базувались на альтруїзмі вчених-дослідників. Сьогоднішнє протистояння в боротьбі за Арктику викликане в першу чергу колосальною кількістю її природних багатств, а також має чіткий геополітичний характер. Що тут казати, ресурси Північного полюсу приваблюють навіть деякі азійські країни, серед яких, як не дивно, Китай.

Початок протистояння було закладено в 1925 році, коли канадський уряд вперше оголосив територіальні претензії на  значну частину Арктики, що дотична до північних кордонів Канади. За рік до потенційних учасників «арктичної естафети» долучився СРСР, а ще через 5 років – Норвегія. З поділом світу на два геополітичні полюси після Другої світової війни, суперечки навколо арктичних просторів набули ще й військового характеру, лише ускладнивши можливе освоєння цього північного регіону.

В 90- х роках відповідальність по регулюванню претензій на арктичний шельф взяла на себе ООН. Такий крок теж не був благодійним, другою стороною монети став контроль «об’єднаних націй» над потенційними прибутками від розробки арктичних родовищ.Таким чином, в боротьбу за Арктику, що набуває все більшого політичного контексту, включились Російська Федерація, Канада, Данія, Фінляндія, Швеція, Ісландія, Норвегія, та США. До слова, останній учасник «арктичної естафети»утримався від загальноприйнятих правил, відмовившись ратифікувати Конвенцію по морському праву 1994 року, що закріплювала керівну роль ООН в «арктичних питаннях».

Країни-претенденти на ресурси Арктики  домовились про співпрацю в вирішенні територіальних та екологічних питань освоєння, а фактично – розподілу регіону. Втім, така співпраця вже гальмується низкою суперечностей. Зокрема, США відмовляються визнавати обґрунтованість російських претензій на при сибірські ділянки Північного морського шляху.

Перманентна тема глобального потепління, яке поступово змінює температурні умови в Арктиці, лише додає азарту учасникам «арктичної естафети». За таких обставин регіон виглядає величезним пирогом, що невдовзі дійде до їстівного стану. В 2010 році професор Лоуренс Сміт в книзі «Світ в 2050 році» пророчив Арктиці цивілізаційну роль «Північного Риму» з населенням в четверть мільярда чоловік.

Російська Федерація чи не найактивніше серед інших арктичних держав залюднює льодяні простори військовими гарнізонами, плануючи у найближчий час на основі свого Північного флоту створити штаб стратегічного військового арктичного угруповання зі спеціалізованими підрозділами. Разом з цим, російські представники в міжнародній спільноті ведуть активну політичну боротьбу за свої інтереси. І вже здобули перші перемоги, збагативши свій континентальний шельф масштабними нафтовими та газовими родовищами Охотського моря.

Росія проявляє чи не найбільшу активність в своїх претензіях на шматок Арктичного пирога. І це не дивно, адже із 60-ти арктичних родовищ газу та нафти потенційно російськими вважаються аж 43. Не втримавшись, російський президент в прямому ефірі назвав придурком вченого, що запропонував передати Арктику під міжнародний контроль. Тому цілком логічними є слова міжнародних експертів про те, що РФ поставила своїм стратегічним пріоритетом збільшення арктичного угруповання армії та флоту, а також відновлення  морських та повітряних портів радянських часів. Всі ці процеси були закріплені новою російською військовою доктриною.

Намагаються не відставати від РФ й інші учасники естафети. Зокрема, датчани ще на початку 2000-х відправили військовий корабель у води Гренландії, де датські моряки встановили прапор на острові Ганса, що є частиною арктичного шельфу. Варто зазначити, що захист арктичних володінь Данії передбачений її договором з НАТО, втім, власні амбіції та щорічне послаблення Альянсу змушують Копенгаген нарощувати військові сили в регіоні вслід за полярними конкурентами.

Також вони вже тривалий час займаються розробкою гібридних безпілотних літаючих апаратів, які зможуть стати важливим козирем в розвідці арктичного простору силами військового флоту Данії. Назву нові «арктичні» моделі безпілотників теж носять символічну – за іменами воронів-супутників скандинавського бога війни Одіна, що саме пособі натякає на потенційне призначення апаратів. Ці результати технологічного прогресу зможуть стати очима датського спецназу, задачею якого буде захист родовищ та захоплення ворожих кораблів. Для координації та командування цими полярними силами планується створити штаб Арктичного командування в Гренландії.

Підвищена активність Росії на Північному полюсі та дії Данії щодо спірних островів викликали неабияке занепокоєння раніше спокійної Канади. Після закріплення російського прапору на дні Північного Льодовитого океану, очільники Канади заявили про плани створення власного арктичного військово-морського флоту для захисту  інтересів країни в перспективному регіоні. У відповідь на дії Копенгагена, Оттава провела військові навчання, що завершились встановленням канадського прапора на спірному острові Ганса.

Постійні військові навчання в регіоні проводяться регулярно з 2008 року, а державний очільник Канади наголосив, що її жителі є «арктичною нацією». В цьому є істина і, на відміну від росіян, канадці не збираються створювати спеціальні полярні частини, використовуючи в Арктиці підрозділи рейнджерів. Вони мають легендарну історію та складаються здебільшого з корінних жителів Півночі, які мають придатну до арктичних умов зброю. Для закріплення власних планів в Арктиці канадський уряд прийняв власну «Північну стратегію».

Військові та дослідницькі кораблі США теж проявляють активність в Арктиці, хоча Вашингтон не бере участі в дипломатичній боротьбі за ресурси. Військові підрозділи США беруть участь в арктичних навчаннях свого канадського союзника, при цьому не наголошуючи на потребі створення спеціальних військових сил. Проблемою для військово-морської  присутності  американців в Арктиці може стати невелика кількість льодоколів, втім, така нестача компенсується могутнім підводним флотом, що може діяти в будь-якому кінці світу.

Цілком можливо, що політики у Вашингтоні, чиї інтереси підкріплені військової гегемонією у світі, нікому й нічого не збираються доводити, а просто чекають потрібного моменту, щоб взяти своє. Документом, що закріпив американські інтереси в цій частині світу, стала «Арктична регіональна політика» США.

Всі інші учасники «арктичної естафети» значно відстають у військовому плані. Вони обмежуються розвідкою та шпигунством, слідкуючи за діями  більш активних  країн, як це робить, наприклад, Норвегія. В першу чергу це стосується контролю за військовою активністю росіян в регіоні, які непокоять та консолідують всіх інших. За шпигунство на користь Росії та Китаю вже було затримано двох громадян Канади – військового та професора.

Отже, основою військових угрупувань країн-претендентів на Арктику мають стати мобільні полярні групи піхоти (спецназу), укомплектований льодоколами військовий флот, а також спеціалізовані авіаційні групи з високопрофесійними пілотами, здатними літати в екстремальних умовах. Втім, все це вимагає тривалого часу та значних коштів і змушує лідерів арктичних країн шукати інші шляхи освоєння регіону.

Не зважаючи на різну полярність учасників «арктичної естафети», всі сторони досить активно ідуть на співпрацю в питаннях, пов’язаних з освоєнням Арктики, відкидаючи при вирішенні цих питань всі інші геополітичні суперечки. Очевидно, що всі арктичні країни вважають дипломатичний шлях простішим і дешевшим в порівнянні зі шляхом військової конфронтації. Втім, до пори до часу.

Максим Оверко, для «Страйку»




Loading...



Залишити коментар