Червоне козацтво

1

168 копия

«Радянський отаман» Віталій Примаков воював в Афганістані і створював армію Китаю 

У радянські часи революційні події 1917 року і громадянської війни, в горнилі якої народжувалася перша «країна рад», здавалося б, були описані настільки докладно, що в цій історії не залишилося білих плям. Тим не менш, навіть сьогодні, через чверть століття після зняття заборон на дослідження та публікації, українцям здебільшого мало відомо про «Червоне козацтво» – збройні сили Української народної республіки рад (УНРР).

Хоча декрет Народного секретаріату УНРР про створення «народної революційно-соціалістичної армії» – Червоного козацтва був виданий 20 січня (за старим стилем) 1918 року, а декрет Раднаркому РРФСР «Про Робітничо-селянську Червону Армію» – 15 січня 1918 року, днем «народження» Червоного козацтва можна вважати 28 грудня 1917 року за старим стилем (10 січня 1918 р. – за новим стилем). За спогадами першого «червоного отамана» Віталія Примакова, в цей день у Харкові був роззброєний 2-й Український запасний полк Центральної Ради, 3-й батальйон якого перейшов на бік радянської влади. Саме на основі цього батальйону був створений 1-й полк Червоного козацтва УНРР. Цим же днем датуються перші документальні свідчення про початок формування Червоного козацтва. Вже 31 грудня (за ст. стилем) 1917 року Народний секретаріат військових справ УНРР закликав трудящих вступати добровольцями в курені Червоного козацтва.

Більшовицький агітплакат часів громадянської війни

Більшовицький агітплакат часів громадянської війни

Червоне козацтво створювалося керівництвом радянської України на противагу війську Української народної республіки (УНР) – «Вільному козацтву». Наприкінці 1917 року вільні козаки базувалися в Києві, червоні – в Харкові. Фактично Червоне козацтво стало першою регулярною армією радянської влади на території Російської імперії. У січні 1918 року червонокозачі підрозділи в Україні формувалися одночасно з українськими полками Червоної гвардії. Головнокомандувачем УНРР в січні був призначений Юрій Михайлович Коцюбинський – син класика української літератури. А 1-й полк Червоного козацтва очолив прийомний син письменника Віталій Примаков (до речі, він одружився на зведеній сестрі – Оксані Коцюбинської).

Син сільського вчителя з роду чернігівських козаків, уродженець містечка Семенівка на Чернігівщині Віталій Примаков провів дитинство в селі Шумани (сьогодні – Ріпкинський район Чернігівської області). У 1915 р. за революційну діяльність 18-річний Примаков вже був засуджений до довічного заслання до Сибіру. Після Лютневої революції він повернувся на Україну і увійшов до Київського комітет більшовиків. Був делегований від Чернігівської губернії для участі у II Всеросійському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів у Петрограді, де очолив загін під час взяття Зимового палацу і брав участь у придушенні «контрреволюційного заколоту» Керенського-Краснова. У грудні на прохання Народного секретаріату УНРР прибув до Харкова задля створення Червоного козацтва.

Віталій Примаков. 1935 рок

Віталій Примаков. 1935 рок

Основу Червоного козацтва і Червоної гвардії в Україні склали добровольці з Харківської та Катеринославської губерній (в які тоді повністю або частково входили території нинішніх Харківської, Сумської, Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької областей), а також з Полтавської губернії та області Війська Донського. На початку січня збройні сили УНРР і РРФСР почали спільний наступ на УНР. Вже 6 (19) січня ними була взята Полтава, а 26 січня (8 лютого) – Київ. Але після того як делегація Центральної Ради уклала Берестейський мир з Центральними державами, за яким останні визнали суверенітет УНР, а потім мирний договір підписала і Радянська Росія, яка зобов’язалася вивести війська з України, червоні курені відступили на територію РРФСР, де дислокувалися на кордоні з Україною, окупованою німецько-австрійськими військами.

Після відходу кайзерівських військ з України та перемоги Антанти в Першій світовій війні червоні козаки повернулися на Батьківщину, де з грудня 1918 р. билися з військами Директорії. Козаки Примакова здійснювали партизанські рейди по тилах противника (березень-квітень 1919 р.), придушували повстання отамана Матвія Григор’єва (травень 1919 р.), а з літа воювали проти білогвардійської армії генерала Антона Денікіна на Донбасі. У серпні 1919 р. 1-й полк Червоного козацтва був розгорнутий в 1-у кінну бригаду Червоного козацтва, що в жовтні того ж року разом з 14-ю кубанською кавалерійською бригадою і латиським кавалерійським полком сформувала 8-у кавалерійську дивізію Червоного козацтва України, яку також очолив Віталій Примаков. Восени 1919 року червоні козаки близько місяця утримували Чернігів під ударами денікінців.

Командно-політичний склад 1-го кінного корпусу Червоного козацтва

Командно-політичний склад 1-го кінного корпусу Червоного козацтва

У січні 1920 року до 8-ї дивізію було включено 1-й московський полк. Навесні 1920 р. Червоне козацтво боролося з білогвардійським генералом Петром Врангелем в Таврійській губернії. Після підписання 21 квітня 1920 р. Варшавського договору між Польщею та УНР, дивізія була кинута в наступ на об’єднане польсько-українське військо Юзефа Пілсудського і Симона Петлюри. Комдив Примаков успішно брав участь у наступі, перейшов Збруч, дійшов до Стрия. Після завершення польсько-радянської війни 1920 року з 8-ї і 17-ї кавалерійських дивізій (до останньої входили червоні кубанські козаки і башкири) був створений 1-й кінний корпус Червоного козацтва, що в 1921-1922 рр. брав участь у локальних операціях з придушення «вогнищ контрреволюції». До кінця 1923 р. Червоне козацтво остаточно злилося з Робітничо-селянською Червоною армією (РСЧА) і розчинилося в ній.

Посада комкора стала визнанням видатних талантів полководця Віталія Примакова, під командуванням якого червоні козаки на фронтах громадянської війни провели 14 рейдів проти переважаючих сил противника і здобули перемоги в 60 боях. Примаков був полководцем-самоучкою. Тільки після громадянської війни він закінчив Військово-академічні курси вищого комскладу РСЧА (1923), керував Вищою кавалерійською школою в Ленінграді (1924-1925), в якій тоді навчалися Георгій Жуков і Костянтин Рокосовський.

У 1925-1926 рр. Примаков під псевдонімом Лін разом з групою радянських військових фахівців брав участь у створенні 1-ї Національної армії Китаю Фен Юйсяна, для якої він розробив статут, заснував школу офіцерів і у складі якої прийняв участь у ряді боїв громадянської війни, що палала в країні після революційного повалення в 1912 році останнього Цінського імператора Пуї (Пу І). Повернувшись до Росії, Примаков в 1926-1927 рр. командував 1-м стрілецьким корпусом Ленінградського військового округу. Однак до мирної кар’єри і партійної роботи «червоний отаман» був, схоже, мало пристосований. І в 1927 р він відправляється до Афганістану, де служить військовим аташе.

У 1929 році в Афганістані був повалений правитель Аманулла-хан, який зміцнював радянсько-афганські відносини і проводив реформи, що викликали невдоволення ісламських консерваторів. На прохання Аманулли до Афганістану був введений двохтисячний радянський військовий контингент, бійці якого діяли в афганській формі і під афганськими псевдонімами. Афганський похід Червоної армії 1929 року згодом вивчався спецслужбами СРСР і США перед введенням до Афганістану радянських і американських військ наприкінці 1970-х і початку 2000-х років.

Червоний отаман Віталій Примаков. 1923 рок

Червоний отаман Віталій Примаков. 1923 рок

Починаючи з 15 квітня 1929 р. загін Примакова (за легендою – турецького офіцера Рагіб-бея) за півтора місяця зайняв ряд міст Афганістану – Келіф, Ханабад, Мазарі-Шаріф, Балх, Ташкурган, а також невеликих кишлаків. У західних публікаціях про Афганський похід Примакова називали «червоним Лоуренсом» або «радянським Лоуренсом». До речі, за деякими даними, повстання падишаха Хабібулли проти режиму Аманулли-хана таємно підтримувала Британія, а готував його з території Пакистану Томас Едвард Лоуренс – той самий Лоуренс Аравійський, з яким порівнювали червоного отамана Примакова.

Однак в середині травня на півдні країни, де Аманулла відкрив другий фронт, намагаючись просунутися до Кабулу, його армія зазнала нищівної поразки і 22 травня Аманулла-хан, прихопивши з собою скарбницю, втік спочатку до Індії, а потім до Швейцарії. Червоноармійський загін опинився у скрутному дипломатичному становищі – його перебування в Афганістані тепер не мало правових підстав і виглядало як відверте вторгнення на територію суміжної держави. І 28 травня учасники походу отримали наказ покинути афганську територію. Хоча спецоперація не досягла своєї політичної мети, вміле керівництво та успішні бойові дії в Афганістані були оцінені радянським керівництвом. Більше 300 учасників походу були нагороджені орденами. Сам Віталій Примаков отримав третій орден Червоного Прапора.

У 1930 році Примаков – військовий аташе в Японії, в 1931-1932 рр. – слухач Германської академії Генерального штабу, паралельно (до 1933 р.) – командир 13-го стрілецького корпусу Приволзького військового округу, в 1933-1935 рр. – заступник командувача Північнокавказького військового округу, з 1935 р – заступник командувача Ленінградським військовим округом. 14 серпня 1936 р. Віталій Примаков був арештований по «справі Тухачевського». Майже рік він заперечував всі звинувачення, «визнавши провину» лише в травні 1937 року. 11 червня 1937 р. засуджений до смертної кари і 12 червня 1937 р. розстріляний. Йому було всього 39 років. Похований на Донському кладовищі в Москві. У 1957 році посмертно реабілітований.

Брат Віталія Примаков – Володимир Маркович також брав участь у громадянській війні, уникнув репресій 1930-х років, працюючи авіаконструктором, і загинув у 1941 році, вступивши до Московського народного ополчення. Юрій Примаков був одружений тричі – на Оксані Коцюбинської, на Марії Довжик і на «музі Маяковського» Лілії Брік (1930 р.). Друга дружина – Марія Довжик в 1927 році народила Віталію Примакову єдиного спадкоємця – сина Юрія. Вона прожила довге життя, померла в 1991 році. Юрій Віталійович Примаков досі проживає в Москві, пише вірші і прозу, активно користується Інтернетом і соціальними мережами, відомий своїми історичними публікаціями, дослідженнями та спогадами про трагічні події тієї переломної епохи.

Володимир Носков, для «Страйка»




Loading...



1 коментар

  1. Сергій on

    Козак традиційно на Київській Русі-Україні це вільна трудова людина, воїн Христовий, вільна людина по волі Божій, а не царській чи панській. Червоний Прапор в козацькій-християнській традиції це Прапор Правди, Прапор Бога-Спасителя. Таким чином червоні козаки – це в першу чергу козаки, що захищають Правду. Корпус Червоного Козацтва – це корпус складений з червоних, революційних козаків. Червоні козаки – це вояки цього Корпусу, але далеко не тільки вони. Для багатьох тогочасних людей, кожна людина – червоний козак в міру того, як вона захищає правду, свободу і народовладдя.

Залишити коментар