День Перемоги чи примирення?

0

174 копия

«Хто за свободу вийшов проти смерті, тому немає смерті на землі»

Андрій Малишко

9 травня в Україні відтепер святкують «День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні». 8 травня святкують « День пам’яті та примирення». Цей день було запропоновано спеціальними постановами ООН від 2004 і 2010 року для вшанування у всіх країнах членах організації, як додатковий до вже існуючих днів перемоги. Задум цього свята полягав у примиренні колишніх супротивників та вшанування усіх загиблих у війні, незалежно від країни, за яку вони воювали. На думку автора статті, ідея цього свята загалом правильна і потрібна, але може бути використана ультраправими силами для нівелювання значення перемоги над нацизмом, змішання фашистів та антифашистів під єдиним терміном «учасники війни».

В новітній українській історії, 9 травня це не лише день пам’яті та вшанування, а й день палких історичних дискусій. Хтось із нинішніх  українських «володарів  думок», здається Юрій Андрухович, вдало зауважив, що Друга світова закінчилася лише в Європі. В Україні, Росії, Прибалтиці, Польщі вона й досі триває. Змінився лише фронт (тепер воюють уже колишні союзники) та зброя (нині це статті, фільми, книжки).

В Україні вже років зо 20 точиться дискусія на тему «Велика вітчизняна, чи Друга світова?». В цьому році остаточно перемогла Друга світова. Але, як це завжди буває, перегин в один бік змінився перегином в протилежний. Так, ще в березні група депутатів запропонувала зовсім відмовитися від святкування Дня перемоги. Натомість святкувати лише День пам’яті та примирення 8 травня.  Мотивували вони це дуже патріотично, мовляв, Україна не дістала незалежності після 1945 року, боротьба УПА продовжувалася, тому святкувати нічого, ніякої перемоги не було. Залишається лише запитати, чому, наприклад, поляки святкують День перемоги? Хоча після 1945 в Польщі встановився маріонетковий прорадянський режим Польської народної республіки, який не дуже шанується в нинішній Польщі.

Насправді, коріння проблеми знаходиться значно глибше. Як  уже зазначено, противники святкування 9 травня бачать проблему вузько і однобоко. Вони акцентують на тому, що відразу після 1945 року Україна не стала незалежною. А здобула її лише в 1991, от це, буцімто, і є наш день перемоги (24 серпня). Але давайте поміркуємо в зворотному порядку: а чи здобула б Україна коли-небудь незалежність, якби не перемога над нацизмом? Чи був би можливий 1991-ий без 1945-го?

Прихильники радянської міфології про «День Победы» люблять нагадувати, що саме після перемоги у Другій світовій Україна стала країною – співзасновницею Організації Об’єднаних Націй. Опоненти з патріотичного табору цілком обґрунтовано заперечують, що членство УРСР в ООН було суто формальним. До речі, Сталін хотів щоб членство в ООН набули усі радянські республіки, для того щоб збільшити вагу в цій організації. Зійшлися лише на включенні України та Білорусі, як найбільш постраждалих внаслідок Другої світової. Але давайте подумаємо, чи була б узагалі Організація об’єднаних націй, якби не перемога у Другій світовій? І на яке дипломатичне визнання міг би претендувати Райхскомісаріат Україна у складі Великонімецького Рейху?

Цілком слушними також є твердження про те, що колоніальна русифікаторська політика радянського режиму після 1945 не припинилася, а навіть посилилася. Але у складі Райхскомісаріату Україна нас би чекала сумна доля африканської колонії, де б українці знаходилися на безправному становищі німих рабів. А замість русифікації та заселення індустріальних районів Сходу та Криму росіянами, у нас би були резервації із хатками-мазанками для українців, та розкішні особняки для німецьких колоністів.

Ціллю цієї статті не є звеличення сталінського тоталітаризму. Але до будь-якої значної історичної події треба ставитися діалектично, бачити її не в чорно-білих тонах, а в усьому спектрі кольорів. На перемогу в Другій світовій війні варто дивитися не з позиції 1946 року, а з позицій нинішнього часу. Коли можна з упевненістю стверджувати, що саме перемога над нацизмом дозволила українцям уникнути долі африканських рабів та створити передумови для подальшого отримання незалежності. До речі, якби Дня перемоги не було, навряд чи автори подібних законопроектів узагалі б уміли читати і писати. Хіба що спілкуватися німецько-українським суржиком із домішками російських матюків.

Залишається лише порадіти, що здоровий глузд узяв гору і точка зору авторів законопроекту не стала домінуючою ні в суспільній свідомості, ні в середовищі істориків, ні в офіційній політиці. В цьому звісно був і кон’юнктурний момент – влада не хотіла шокувати мешканців Півдня і Сходу. Але з боку історичної спільноти, наприклад, пролунала однозначна позиція, що перемога над нацизмом далася ціною багатомільйонних жертв серед українців, які воювали в різних арміях – від канадської до польської. Що саме ця перемога дала шанс на виживання української нації як такої, хоч і під п’ятою іншої тоталітарної імперії. Що, зрештою, саме перемога над нацизмом дозволила зберегти багатовікові надбання усієї людської цивілізації перед загрозою новітнього варварства.

Після перемоги над нацизмом американці палили напалмом в’єтнамські села, французи розстрілювали беззбройних демонстрантів у Алжирі, радянські війська давили танками революціонерів у Будапешті та Празі. Але поступ людства до свободи, до утвердження нової гуманістичної цивілізації уже не можна було зупинити. Зерна свободи, що були посіяні в 1945 проросли у вигляді руху за права чорних у США, у антиколоніальній боротьбі Третього світу, у контркультурі шістдесятників. Після 1945 важко було пояснити які підстави для свого існування має апартеїд у ПАР, расова сегрегація у США, чи концтабори у Радянському Союзі. Адже джина, випущеного із пляшки, уже важко заштовхнути назад.

Олександр Січкар, для «Страйку»





Loading...



Залишити коментар