Казус Мосійчука - Перший Соціальний

Казус Мосійчука

0

236 копия

Нещодавно вся країна майже в реальному часі спостерігала за затриманням прямо в парламентській залі одіозного депутата Ігора Мосійчука. Видовище досі небачене в українському політикумі – вперше депутата було затримано безпосередньо в залі парламенту, до цього наочно продемонструвавши беззаперечні докази корупції.

Ігор Мосійчук – це не просто звичайний депутат, а ціле явище в постмайданному українському політикумі, яке важко було уявити в країні до останнього Майдану. Особа Мосійчука, як і його партії нова для України, скоріше незвична для Європи, але цілком типова для країн Африки та Латинської Америки. Балакучі популісти, які не цураються брязкати зброєю та дерти горлянку під приводом боротьби з ворогами нації – наочне відображення тенденцій нашого часу. На додаток до гібридної війни маємо ще й гібридну політику. Витівки Ляшка і Мосійчука із їхніми затриманнями сепаратистів на камеру і вибиванням із них показань, теж, звісно ж, на камеру. Присутність комбатів у парламенті, які ходять на засідання виключно в камуфляжі, щоправда, занадто чистому і новенькому щоб бути використаним у реальних бойових діях.

В Україні ніколи не було свого Жириновського, на його місце пробував пробитися Олег Ляшко, але ні в кого не виходив краще цей образ аніж у Ігора Мосійчука. Навіть суто візуально Мосійчук більше скидається на Жириновського аніж Ляшко. Комплекція, все – таки, більш пасує до образу. Але, як казав (чи то пак писав) Леонід Данилович, Україна – не Росія. Або, як казали вже давні римляни, що дозволено Юпітеру, то не дозволено бику. Жириновському його витівки проходять безкарно от уже два з половиною десятки років. До речі, його партія, – ЛДПР (ліберально – демократична партія Росії) зареєстрована ще в 1990 році та є першою офіційно дозволеною партією в СРСР крім самої КПРС. Що наштовхує на певні підозри у співпраці з КДБ, а потім ФСБ. Ляшко ж і його політсила хоч і не є самостійними, як і жодна інша парламентська партія. Та, як і кожна інша партія в парламенті, перебувають на утриманні в олігархату. Останім утримувачем, принаймні до скандалу, був Ігор Коломойський. До речі, подейкують, що після мосійчукгейту Коломойський вирішив дистанціюватися від своїх радикальних утриманців через їхню підмочену репутацію. Щоб там не було, але, судячи з усього, радикали Ляшка не мають подібного «даху», як у ліберальних демократів Володимира Вольфовича. А в такій ситуації поводити себе в стилі Жириновського досить ризиковано, що й продемонстрував «казус Мосійчука».

Широко відомий у вузьких колах адвокат Тетяна Монтян називає це «бикуванням без ресурсу». Себто, коли лунають постійні погрози революції, люстрації та інших масових розстрілів не підкріплені реальною можливістю і готовністю це здійснити. Крім радикалів Ляшка на цьому поприщі прославився ще Дмитро Ярош із його постійними погрозами нової революції та походу на Київ. Після «мукачівського інциденту» була реальна можливість до такого вчинку, уже навіть розпочинався такий собі «майдан добровольчих батальйонів» під Адміністрацією Президента. Але якось воно все зійшло нанівець.  Принаймні, у «Правого Сектора» є широковідомий Добровольчий корпус.

Спроби ж Ляшка сформувати свій добровольчий батальйон при Радикальній партії вже неодноразово зазнавали невдачі. Кудись подівся батальйон «Україна», з яким Ляшко зняв багато відеозаписів із допитами сепаратистів на початку війни. Потім розкол «Айдару», відхід Сергія Мельничука від Радикальної партії. З Ляшком пов’язувався батальйон «Шахтарськ», потім переформатований у «Торнадо», що прославився на всю країну. Є, щоправда, батальйон «Свята Марія», створений за участю «Братства» Корчинського. Він, мабуть, чи не єдиний досі ще остаточно не відцурався Олега Ляшка.  Батальйони Ляшка завжди славилися наявністю в них великої кількості кримінального елементу, приклад «Торнадо» наочне тому підтвердження. Цьому є своя причина: для формування стійкого ядра батальйону, який не розсиплеться і не перейде до конкурента потрібна якась ідеологія. Наприклад, батальйон «Січ» при ВО «Свобода» чи той же ДУК «Правого Сектора» досі не перейшли до Ляшка чи Тимошенко, наприклад.  Тоді ж як Радикальна партія є типовим політичним симулякром, що наближає її до згаданої вже ЛДПР Жириновського. Тобто це штучне політичне утворення, яке покликане симулювати певну ідеологію для широких мас населення. Щось на кшталт штучних замінників фруктів та овочів у жуйках та солодких напоях. Можна сказати що «Свобода» та «Правий Сектор» теж є симулякрами, але між ними і Радикальною партією є велика різниця. Більшість членства цих партій та, можливо, навіть частина керівництва і справді вірять в ці ідеї. Тобто це симулякри вищого рівня. Тоді ж як партія Ляшка створена навколо грошей та особистої харизми її лідера. Тобто навіть членство партії розуміє що це симулякр.

Симулякр Радикальної партії симулює не лише теорію, але й практику. Як в теоретичній площині ідеологія «ляшкізму» це симуляція того що в Латинській Америці називають «народним націоналізмом» (nacionalismo polular), так і в практичній площині це симуляція радикальної дії. Вибивання показів на камеру, побиття Олексія Дурнєва на камеру, показова боротьба з нелегальним видобутком бурштину, яка, як свідчить відеозапис продемонстрований Шокіном, була не дуже послідовною, м’яко кажучи. Все це елементи політичного реаліті – шоу, гра в радикалізм перед телекамерами. Але, після гранати під стінами парламенту розпочався новий етап. Так само як в часи останнього Майдану після вбивства Нігояна, а особливо після розстрілу Небесної сотні розпочався новий етап. Симуляція радикалізму починає замінюватися справжнім радикалізмом. Суб’єкти цього справжнього радикалізму вже сформувалися, вони перебувають у добровольчих батальйонах, особливо націоналістичного спрямування, вуличних молодіжних націоналістичних угрупуваннях. Поки що вони перебувають в тіні своїх покровителів із Радикальної партії, «Правого Сектору», ВО «Свобода». Так як на Євромайдані, аж до протистояння на Грушевського, «Правий Сектор» був у тіні офіційної «Самооборони Майдану».

Ще одна важлива деталь. Як ми бачили з «плівок Мосійчука», «партія йде на вибори, партії нада гроші». І така ситуація не лише з радикалами – кожній партії для виборчої компанії «нада гроші». І гроші чималі – мільйони доларів. Чесним шляхом ці гроші заробити нереально, отже треба брати хабарі. Точніше, оплату за певні послуги, які надає парламентський статус – депутатські звернення, виступи з парламентської трибуни тощо. Таким чином, кожна парламентська політична партія в Україні є потенційним кандидатом на гарячий прийом у прокуратурі, з попередньою демонстрацією «домашнього відео» у Верховній Раді. Але поки що такої честі удостоївся лише Мосійчук, можливо за ним піде Лозовий, Лінько та інші радикали. Тобто, парламентський радикалізм має такі ж шанси на успіх, як збереження цноти в борделі. На будь – яку політичну силу, яка проводить серйозну виборчу кампанію, можна накопати компромату не менше, ніж на Мосійчука.  Отже, політичний радикалізм можливий лише поза межами парламенту, на вулиці. Парламентський же радикалізм є, скоріше за все, простим випусканням пару з дозволу влади. На кшталт Жириновського в Росії.

Розправляючись із парламентською опозицією влада створює опозицію позапарламентську. Цю закономірність добре розумів Янукович, режимові якого приписують сприяння вже згаданій партії «Свобода» у її шляху до виборчих успіхів. Радикальна партія Ляшка претендувала бути голосом так званої «партії війни» – добровольців, вуличних націоналістів та інших прихильників «війни до переможного кінця». На цю нішу ще претендує «УКРОП» та «Правий Сектор», «Свобода». Скоріше за все, поступове знищення фракції Ляшка в парламенті та подальші суди над добровольцями, націоналістами та ультраправими підвищуватимуть градус напруги в цьому сегменті суспільства. Подібна поступова радикалізація відбувалася у західноєвропейському лівому русі 60-их років, особливо в Німеччині, де із широких лав позапарламентської вуличної опозиції поступово виділилося найрадикальніше крило, яке й перейшло до практики терору та міської «герильї». Найяскравішими представниками цього покоління була «Фракція червоної армії», більш відомо за своєю абревіатурою як RAF. Прямої аналогії з Україною тут немає і бути не може, але загальний перебіг процесу чимось схожий.

Олександр Січкар, спеціально для «Страйку»




Loading...



Залишити коментар