Корбангейт - Перший Соціальний

Корбангейт

0

254 копия

Українська політична дійсність із незмінною регулярністю постачає нові теми для розмов у транспорті, на Фейсбуці та у телевізійних студіях. Останнім часом у центрі суспільної уваги знаходиться те що можна назвати «корбангейтом»[1] . Чимось він нагадує «мосійчукгейт», але всі розуміють що ситуація вже значно серйозніша, а ставки вищі. Тобто, можна сказати що «мосійчукгейт» – це була закуска перед основною стравою, проба пера. Тоді ж як наразі кільце навколо Ігора Коломойського стискається все щільніше. Подейкують, що стосунки Корбана і Коломойського не були такими безхмарними, як може здатися на перший погляд. Не будемо переповідати всіх пліток, але в Корбана імідж хлопця, що «в себя на уме», тобто дбає в першу чергу про власну вигоду. А не командного гравця і вірного пса Коломойського. Цим можна пояснити те, з якою легкістю Коломойський дистанціювався від Корбана, після початку всієї цієї історії. Чимось нагадує позицію Ляшка щодо Мосійчука: мовляв, це все незаконно і «бєзпрєдєл», але й у самого фігуранта справи теж «рильце в пушку», тому не буду дуже заступатися.

По тому що генпрокуратура показала фільм з історією злодіянь Корбана за останні 9 років помітно, що готувалася ця операція задовго до її видимої фази. Тобто копали на Корбана вже давно, можливо, щоб просто тримати на гачку, а якщо гачок не подіє, то вчинити те, що ми зараз і бачимо. Взагалі-то це універсальний рецепт для будь-якого політика в нашій країні, а тому я б не став дуже довіряти радикальним горлопанам із сумнівним минулим, до яких досі не завітав на гостину спецназ СБУ. До речі, люди з найближчого оточення Коломойського, його повірені бізнес-партнери уже покинули кордони України. Певно, мають чого боятися.

Тут ми підходимо до очевидної аналогії з недавньої політичної історії – «справи Юлії Тимошенко». Аналогія полягає не в тому що Корбан махлював з газовими оборудками (хоча, я особисто цього не виключаю). А в самому принципі так званого правосуддя, який чудово сформулював іспанський диктатор Франциско Франко: «для друзів – усе, для ворогів – закон». Як показав перебіг судового процессу в Чернігові (місті, яке Корбан щедро засівав гречкою як кандидат-мажоритарник до парламенту) – ніяких масових протестів це не викликало. Не було навіть «тимошенківських бабусь». Була акція в Дніпропетровську, але зважаючи на те яку частину економіки міста контролює команда Коломойського, то не виключено що принаймні частина протестувальників була там не з власної волі. Отже, як і у випадку зі «справою Тимошенко» чи навіть Мосійчука, суспільство не скільки є прихильним до жертви «політичних репресій», скільки антиприхильним до українського правосуддя та політичного режиму взагалі. Тут звісно виникає класична дилема: треба з когось починати, то чому б не почати з Корбана та Мосійчука. Але дуже великий сегмент суспільства волів би радше бачити на їхньому місці Шуфрича з Єфремовим, наприклад.

По суті, це ще одна тріщина по лінії великого розламу між «голубами» та «яструбами» української політики. Так званою «партією миру» та «партією війни». Партію миру очолює Порошенко, партію війни – Коломойський. Партія миру підписала мінські угоди і зобов’язана їх виконувати, адже від успіху їхнього виконання залежить доля чергових фінансових вливань, без яких економіка України швидко збанкрутує. Команда Коломойського ж не зв’язана жодними міжнародними зобов’язаннями. Це, до речі, ще один дуже важливий фактор, про який сором’язливо мовчать як лояльні до Коломойського ЗМІ, так і урапатріотичний сегмент Фейсбуку. Адже він є дуже не вигідний у пропагандистському відношенні. А саме те що країни ЄС зацікавлені у знищенні партії війни в Україні та інтеграції Донбасу за «планом Мореля» у склад України. Це руйнує всю євроінтеграційну міфологію, яку досі використовує партія війни. Адже доведеться визнати очевидні речі: а) Європа не дуже зацікавлена щоб Україна виграла у війні з Росією. Вона б може й не проти, якби це сталося, але якщо цього не станеться – то теж нічого страшного. б) Європа може заплющити очі на політичні репресії та ще й прозахідних сил, якщо їй це вигідно. Це ж руйнує весь міфологічний каркас «прав людини» та інших гарних термінів, які діють для громадян Першого світу, але на які можна заплющити очі, коли йдеться про тубільців із Третього світу. До речі, ніхто не чув про наміри миротворчої операції НАТО проти режиму саудівської монархії, де брутально порушуються права жінок, сексуальних меншин та й узагалі досі не ратифіковано конвенцію ООН з прав людини?

До вже згаданих факторів також можна додати той факт, що сам Ігор Коломойський не користується великою симпатією серед євробюрократів. Звісно ж, шановний читач може подумати що це все через нечесний спосіб, у який зароблені ці гроші, адже в Європі шанують лише чесний бізнес і страх як не терплять олігархів. Але серед наших читачів таких наївних людей, я думаю, не має. Просто Коломойський занадто потужний і свавільний олігарх, тоді ж як наші «європейські партнери» воліли б мати дрібних і слабких олігархів, які б не заважали європейським корпораціям (тобто «цивілізованим олігархам») прибрати до рук найбільш ласі шматки української промисловості. Щось на кшталт Лакшмі Мітала із його «Криворіжсталлю». Тому ситуативно європейські олігархи зацікавлені у деолігархізації України, тобто знищенні потужних українських олігархів, які не захочуть так просто віддавати найцінніші активи своїм європейським колегам.

Чим ця вся історія скінчиться – сказати важко, тобто ще зарано. Цілком можливо що через деякий час це приведе до нового Майдану, про який говорять ще з того часу, коли в центрі Києва стояв попередній. Євромайдан теж розпочався не на наступний день після арешту Юлії Володимирівни. До речі, не треба пов’язувати так сильно Коломойського і УКРОП. Коломойський любить розкладати яйця в різні кошики і якщо здується УКРОП, він створить (або купить) якусь нову партію. На додачу до тих, що в нього вже є («Радикали» Ляшка, «Правий Сектор», «Відродження», частково «Свобода» і «Самопоміч»). Звісно що головним бенефіціаром (тим, хто отримує вигоду) нового Майдану буде саме Коломойський. Тоді нас чекає встановлення авторитарного урапатріотичного режиму. Значно авторитарнішого у всіх відношеннях ніж той, що маємо нині. Адже Порошенко старається повернутися до кучмівської схеми балансу і противаг між різними олігархічними кланами. А це, відповідно, різні телеканали, різні політичні партії – тобто цілком розвинена парламентська демократія в умовах Третього світу. Це те що було в Росії в часи Єльцина і називалося «семибанкірщиною». Науково це називається «олігополією» – тобто олігархічною демократією, коли декілька олігархічних груп співіснують і борються між собою за допомогою телеканалів та парламентських виборів.

Коломойський же буде будувати щось на кшталт того, що хотів побудувати Янукович (як би це не здалося комусь дивним). Нині ця модель існує в путінській Росії, лукашенківській Білорусі, назарбаєвському Казахстані, карімовському Узбекистані. Тобто влада одного клану, «сім’ї». У Росії це однокласники та ФСБшні колеги Путіна з кооперативу «Озеро», в Україні це буде група «Приват». Тоді Україну сміливо можна буде називати «Приватостаном». В ідеологічному плані Мінстеця замінить Мінбутусов, а українське інформаційне поле перетвориться в суцільний Цензор.net. Це буде постійна агрессивна пропаганда в стилі російського «Первого канала», тільки з українським патріотичним душком – будуть постійні викриття чергових російських агентів та шкідників, які заважатимуть будувати найпатріотичніший і найдемократичніший режим у світі. Силові структури будуть повністю «люстровані», тобто в них просто перейдуть нині підконтрольні Коломойському батальйони – щось на кшталт приватної армії групи «Приват», лише в загальнонаціональному масштабі. В міжнародному плані Україна перетвориться в найвірнішого союзника Ізраїлю а також американських яструбів на кшталт Маккейна. Роль армії має зрости, як це було в подібних режимах Африки та Латинської Америки.

Армія стане фактором внутрішньої політики, як це є в Пакистані, Туреччині, Єгипті. Адже Коломойський має певний вплив на волонтерів і добровольців, тоді як громадські активісти та інші любителі демократії мають швидко збагнути що їх чекає за нової влади. Тоді ж як добровольців і волонтерів можна переконати що закручування гайок потрібно для боротьби з російськими шкідниками і диверсантами, які винні в усіх «перегибах на местах». Прийдеться обирати між «патріотизмом» і демократією. Що буде з економікою мені особисто спрогнозувати важко, мабуть я не так сильно обізнаний з цією стороною. Але щось мені здається що ніякого постіндустріального прориву чи чогось подібного очікувати не варто. Україна певно так і залишиться сировинним металургійно-хімічним придатком, але за допомогою Ізраїлю може бути побудовано якесь «потьомкінське селище» на кшталт російського Сколково. Така собі пропагандистська силіконова долина, якою Мінбутусов буде годувати середній клас. А то на суцільних викриттях російських агентів народ довго не протримаєш.

Не буду довго розписувати тут усі подробиці. Якщо це все підсумувати і скласти до купи, то в нас вимальовується чітка картина рідного українського путінізму з усіма притаманними йому характеристиками: влада одного клану, вирішальна роль силовиків, промивання мізків урапатріотичною пропагандою. Тут варто згадати давнюю китайську (чи в’єтнамську) легенду про героя, що поборов дракона, сів на його мертвее тіло і відразу став покриватися лускою. Не завадить зайвий раз нагадати про подібність між сталінським і гітлерівським режимами. Як кажуть росіяни, «клин клином вышибает». Найбільш розпіарений в Україні «борець із путінською навалою», який «відстояв Дніпропетровськ», за іронією долі має всі шанси стати саме українським Путіним, а не де Голем чи Піночетом як хтось би хотів про це мріяти.

Олександр Січкар, для «Страйку»

[1] Ці всі «-гейти» походять від знаменитого «Уотергейтського скандалу», що відбувся в США на початку 70-их років за участі президента Річарда Ніксона.




Loading...



Залишити коментар