Маккартизм по-українськи

2

93 копия

Чого чекати від нового законопроекту “Про заборону пропаганди комуністичної ідеології в Україні”?

Залишивши в 1991 році одне з центральних місць в сім’ї (чи тюрмі?) радянських республік, Україна за 23 роки незалежності так і не змогла позбутись низки постколоніальних комплексів. Разом із вражаючим спадком — потужним арсеналом важкої промисловості, українці вийшли у вільне плавання з важкою психологічною травмою, яка формувалась протягом всієї їхньої історії, значною мірою позбавленої яскравих барв. Близько двох десятків років боротьби за реанімацію української мови та реабілітацію національних героїв з числа героїв крутянців та упівців змінились зовсім іншими тенденціями.

Першими ластівками стало руйнування пам’ятника радянському діячеві Григорію Петровському київським активістом Миколою Коханівським у 2008 році. Через рік його рука, екіпірована кувалдою, замахнулась на кам’яне обличчя “вождя пролетаріату” Володимира Леніна. Ленін виявився непростим, мова йшла про головного ідола країни — пам’ятник Леніну на Бессарабській площі в Києві. Ці події презентували новий шлях боротьби з тоталітарним минулим, а також стали каталізатором аналогічних випадків в багатьох містах та містечках України. Після подій останнього Майдану, коли “бессарабський Ленін” остаточно був повалений нудьгуючими активістами з легкої руки та за сприяння групи опозиційних політиків, Україну накрила  ціла хвиля падіння пам’ятників радянської епохи.

Це перетворилось у щось на зразок національного виду  розваг під назвою “ленінопад”. А багаторічні старання радянської номенклатури сталінського періоду по встановленню пам’ятників Іллічу в максимально можливій кількості населених пунктів — від маленьких містечок до обласних міст,  дуже посприяли поширенню подібних “розваг”. Погано це чи ні (адже дані вчинки підкріплені цілою низкою аргументів — від націоналістичних і демократичних про боротьбу з окупаційним і тоталітарним минулим до тез деяких лівих активістів, які посилаються на те, що Ленін завжди був проти встановлення йому пам’ятників), хай вирішують історики та наступні покоління. Ми ж розглядаємо “ленінопад” в контексті цілої низки подій, які поступово призводять до загрозливих тенденцій.

Йдеться передовсім про так званий антикомуністичний законопроект, що недавно з’явився на сайті ВРУ та встиг викликати неабиякий розголос. До слова, подібний законопроект був написаний та запропонований ВО “Свобода” ще в далекому 2005 році та мав характер скоріше боротьби за відновлення національної пам’яті, на чому наголошували його автори. Ні конкретного визначення “комуністичної ідеології”, що мала би бути заборонена, ні встановлення чітких політичних наслідків від даного законопроекту не було. В 2009 році схожий законопроект було внесено народними депутатами від фракції НУ-НС. Основні тези даного законопроекту теж були спрямовані на вшанування жертв репресій та ліквідацію символів тоталітаризму. Але поряд з цими історико-культурними пунктами чітко проглядались рядки про заборону діяльності об’єднань громадян з комуністичними поглядами. Втім, як і  “свободівський” попередник, даний законопроект не мав чіткого визначення комуністичної ідеології, автоматично акцентуючи увагу на парламентських “комуністах” та боротьбі з символами тоталітарного минулого.

Наступна спроба внесення антикомуністичного законопроекту була здійснена “свободівцями” вже напередодні Майдану — в листопаді 2013 року. Він носив такий же абстрактний характер історико-культурного спрямування. Незадовго до цього у Верховній Раді навіть з’явилось ціле депутатське об’єднання під назвою “В Європу без тоталітарного спадку”, що ставило собі за мету заборону діяльності Комуністичної партії України. Питання про те, яке реальне відношення має КПУ до комунізму є скоріше риторичним, проте, все ж варто розглядати всі подібні процеси як складові одного цілого.

Абсолютно новим кроком в парламентській боротьбі з комунізмом став законопроект №1222-1 “Про заборону пропаганди комуністичної ідеології в Україні”. Його внесли на розгляд парламенту 18 грудня 2014 року народні депутати Олександр Турчинов, Сергій Пашинський та Вікторія Сюмар. Цей законопроект радикально відрізнявся від своїх “свободівських” та “нунсівських” попередників. Посилаючись на свою турботу про пам’ять мільйонів жертв тоталітарного режиму, автори законопроекту запропонували чітке визначення комуністичної ідеології: “це система уявлень, ідей і поглядів, заснованих на теорії класової боротьби; диктатурі одного соціального класу над іншими; створенні тоталітарної держави; порушенні прав і основоположних свобод; запереченні права народів і націй на самовизначення; невизнанні права приватної власності на засоби виробництва; встановленні однопартійної системи управління; насильницькому поваленні державного ладу”.

Деякі з тез досить важко поєднуються з боротьбою проти більшовицького минулого, адже і РСДРП(б) загалом і Ленін зокрема висували в якості першочергових гасел тези про право націй на самовизначення. На практиці ці гасла великою мірою так і лишились прикрашати транспаранти 1917 року та деякі із радянських законопроектів, проте, мова йде саме про комуністичну ідеологію та боротьбу з нею і тут виникає неабиякий дисонанс.

Так само дивним виглядає засудження тоталітаризму та однопартійної  системи авторами-депутатами від Народного Фронту, де вони перебувають разом з командиром міліцейського полку “Азов” Андрієм Білецьким, що висловлює у своїх статтях доволі тоталітарні ультраправі погляди і цілком поділяє деякі інші з вищезгаданих “ознак комуністичної ідеології” з законопроекту №1222-1. Втім, можливо автори даного проекту засуджують тоталітарні ознаки лише “комуністичних” режимів, тоді все стає на свої місця.

На щастя в культурно-історичному аспекті законопроекту зробили виняток для антикомуністичної боротьби в питаннях, що стосуються культурної та наукової спадщини. Справді, виглядало б дуже комічно, якби троє “визначних діячів” – авторів законопроекту №1222-1, заборонили  б спадщину Лесі Українки, яка переклала “Маніфест комуністичної партії”, захоплювалась вченням Маркса та стала засновницею “Групи українських соціал-демократів” – однієї з перших організацій, що займались комуністичною пропагандою на території України. Схожа ситуація і з Кобзарем, з-під пера якого вийшли наступні рядки: “Виходить, що ідея про комунізм не лише порожня ідея, чи  голос волаючого в пустелі, а що вона застосовувана до справжнього прозаїчного життя. Честь і слава поборникам нової цивілізації!”. Про політичний внесок Івана Франка в класову боротьбу його співвітчизників та його політичні твори, що наскрізь цією боротьбою просякнуті, можна було б і не згадувати.

Не менш чіткими є і методи боротьби з комуністичною ідеологією, запропоновані авторами законопроекту №1222-1. Мова йде про доповнення  Кримінального кодексу України статтею 1091 «Виготовлення, поширення комуністичної символіки та пропаганда комуністичної ідеології», що означатиме кримінальну відповідальність за вище згадані діяння. Головною проблемою, на якій варто акцентувати увагу, є те, що кримінальна відповідальність за статтею 1091 ККУ загрожуватиме не лише членам КПУ та продавцям червоних прапорів і значків із зображенням Леніна.

Вимоги націоналізації чи передання підприємств, що належать вітчизняним олігархам, в руки робітників є нічим іншим, як запереченням права приватної власності на засоби виробництва. Україна стоїть на краю економічної прірви і все популярнішими стають гасла націоналізації великих приватних підприємств. Такі тенденції по зростанню кількості прихильників “розкуркулення” олігархів відзначають різні соцопитування: від  весни 2014 року і по сьогоднішній день подібні настрої лише зростають. Всі ці процеси, починаючи від розмов на кухні і завершуючи страйком на підприємстві Ахметова чи Порошенко, можна цілком логічно трактувати як пропаганду класової боротьби, за яку законопроектом №1222-1 передбачено “обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк з конфіскацією майна або без такої”. Тому, якщо подібні законопроекти від націонал-демократів та любителів історичного ревізіонізму мали здебільшого культурно-меморіальний характер та не сприймались всерйоз, то проект Турчинова-Сюмар-Пашинського має всі шанси отримати реальне втілення, зважаючи на вплив його авторів та ситуацію в державі.

Підтвердженням цьому стали грудневі події, коли організаторів страйку київських перевізників затримали співробітники СБУ.  В той час, коли на сході країни не вщухають бої і тільки лінивий не спекулює на темі війни, спецслужби ведуть боротьбу проти страйкуючих робітників. Вочевидь, у випадку прийняття законопроекту №1222-1, буде створено цілий відділ при відомстві СБУ задля боротьби з комуністичною пропагандою, яка на практиці перетвориться в репресії проти всіх незадоволених своїм жахливим соціальним становищем.

Втім, є ще одна причина для прийняття подібного законопроекту — відволікання уваги від розмов про люстрацію чиновників та спрямування цього процесу у вигідному для провладної більшості напрямку. Так само як руйнування “бессарабського Леніна” під час Майдану було спробою відволікти активістів від барикад, так і багаторічні вимоги люстрації спробують замінити “полюванням на відьом”. Тим більше, що є історичні приклади — так званий маккартизм в Сполучених Штатах 50-х років минулого століття, що отримав свою назву від імені навіженого антикомуніста-сенатора Джозефа Маккарті. Тоді причиною всіх негараздів в державі теж були оголошені “комуністи”, а масову антикомуністичну істерію чиновники-маккартисти вдало використовували для боротьби з політичними опонентами, профспілками та просто інакомислячими. Тоді зерно впало в родючий ґрунт і прізвище маловідомого сенатора породило назву цілої епохи в історії США ХХ-го століття. Хтозна, можливо у випадку прийняття законопроекту №1222-1, Україна теж отримає в своїй історії ще одну сумнозвісну епоху під назвою якого-небудь “сюмаризму”.

Максим Оверко, для «Страйку»





Loading...



2 Comments

  1. Володимир on

    Автори законопрокту цілком , на мій погляд праві. Я б добавив ще один пункт: “Тоталітарний режим який призвів до масових людських жертв”. Тільки я , в голодомор 32-33 років , втратив брата і сестру. Таких мільйони. Автор міг би ще згадати Саву Морозова – він теж повірив комуністичній ідеології. А факти , впротивагу теорії , говорять про інше: Сталін в СРСР , Мао в Китаї , Пол Пот в Камбоджі – мільйони , мільйони людських жертв. Жаль , що автор не жив при сталінському режимі. Він мабуть , як один з моїх знайомих комуністів вважає це “невеликими помилками”.А я – злочином проти людства. І таких абсолютна більшість в моїй країні (я вже мовчу про поступове знищення української культури і мови комуністичним режимом). Нехай їде до Путіна (там “чтят Сталина , Геббельса и пр-чая выдающихся личностей). Там він більше пригодиться: “среди волков жить – по волчьи выть”. Щасливої дороги.

    • Максим Оверко on

      Ви або не читали статтю, або так і не зрозуміли її суті. Боротьба з тоталітарним минулим шляхом побудови нового тоталітарного режиму – це не дуже “вдалий” варіант. Прикриваючись боротьбою за історичну пам”ять, нинішня еліта лише укріплює правовий фундамент для власних інтересів.

      Державний капіталізм Сталіна має приблизно стільки ж спільного з комунізмом, як і путінська РФ. Тим не менше, за існуючої ситуації, коли економіка знаходиться в клінічному стані, як в автора так і в коментатора є всі шанси в майбутньому відчути “блага” сталінського періоду з голодом та продовольчими картками. От тільки, коли настане голодний бунт і люди вийдуть на вулиці, хай прихильники подібних законопроектів надто не дивуються, що їх зустрічатимуть в кращих традиціях царської Росії чи нинішньої Білорусі.

Залишити коментар