Неолібералізм проти капіталізму? - Перший Соціальний

Неолібералізм проти капіталізму?

0

202 копия

Неолібералізм являє собою парадокс капіталізму. Його відносний успіх в якості стратегії правлячого касу, який полягає зокрема й у ослабленні профспілкового руху і зменшенні частки прибутку на працю, допоміг замаскувати той факт, що деякі аспекти регулювання неолібералізму мимоволі шкодять системі. Служіння інтересам багатих це не завжди те саме, що служіння інтересам капіталу, і за певних обставин може навіть суперечити цьому. Робити тільки те, що хочуть багаті, навряд чи приведе до позитивних результатів для системи в цілому, не зважаючи на те, що це може збільшити розмір багатства окремих капіталістів.

Розвинені західні капіталістичні держави – або, точніше, їх неоліберальні керівники – відображали більш некритичне проходження короткострокових побажань конкретних бізнес-інтересів. Саморуйнівний характер неоліберального капіталізму не має нічого спільного з видаленням обмежень на ринках. Факт, що капіталізм завжди був здатний розпорошувати, чинити соціально-колективне насильство і руйнувати навколишнє середовище навіть в ті періоди, коли держава брала більш безпосередню участь у механізмах виробництва та обміну. Але існують дві проблеми з цього ракурсу: перша – капіталісти більше не підтримують безперешкодну конкуренцію, яку вони зробили тоді, коли в 16 ст. з’явились монополії та картелі як аспекти формування системи; друга – надзвичайно наївно вважати, що неоліберальний проект виступав за створення «вільного» ринку в першу чергу.

Незалежно від класу походження, державні менеджери і капіталісти стягнуті в ряд взаємодоповнюючих відносин. Творець потребує ресурсів, що надаються окремими національними столицями головним чином завдяки оподаткуванню і кредитам – для того, щоб обслуговувати потреби національного капіталу в цілому. Останнє потребує конкретних політичних ініціатив, спрямованих на зміцнення конкурентних позицій свого сектору національного капіталу в рамках глобальної економіки. Капіталісти бояться, що державні менеджери, для полегшення процесу накопичення капіталу і поліпшення його впливу на населення та навколишнє середовище, можуть піти проти їхніх інтересів – скасувати або обмежити приватну власність. Ранній приклад цього, який підтверджує ці побоювання, можна знайти у фабричних законах і капіталістичних відповідях на них, описаних Карлом Марксом у першому томі «Капіталу».

Це неприродно для самих капіталістичних держав: їм, як і раніше, необхідно виконувати основні функції, описані на початку цієї статті. Там немає «неоліберальної держави», але є «неоліберальні режими». На прикладі Великобританії, режим почав діяти не з перемоги на виборах Маргарет Тетчер у 1979 році, а на півдорозі роботи попереднього уряду у 1974-79 рр., і зберігається й досі, з різними варіаціями, і байдуже на базікання Поллі Тойнбі та інших лібералів, які стверджують про нібито фундаментальні відмінності між двома основними партіями.

Що ж змінилось з 1970 року, коли відносини між неоліберальними режимами і капіталом попереджали державу від ефективних дій в колективних і довгострокових інтересів капіталу? Неоліберальні режими відмовились від будь-яких спроб прийти до всеосяжного розуміння того, що умови для зростання існують й інші, крім передбачуваної необхідності зниження оподаткування та регулювання й підвищення гнучкості робочої сили. Поряд з цим, інтереси загальнонаціонального капіталу розглядаються як арифметична сукупність інтересів окремих бізнесменів, деякі з яких, щоправда, мають більше впливу на уряди, ніж інші. У цій мірі існує так званий «стратегічний погляд», який включає в себе ізоляцію політиків, які могли б понести корпоративне невдоволення, однак незначні незручності вони можуть створити і для корпорацій, які, звичайно, включають в себе регулювання. Причина – не просто успішне лобіювання і піар від імені окремих політиків або галузей, згубних і повсюдних, хоча є й більш складні види діяльності. Але корпорації завжди це робили: чому тепер державні менеджера схильні так позитивно реагувати на їхні зусилля? Відповідь ховається у тому, яким чином неолібералізм перетворює політику. Необхідна відстань між державою і капіталом (або між державними менеджерами і капіталістами), від їх політичних перспектив, про що писали Сміт, Маркс і Шемпетер, і що розглядається як важливе значення для здоров’я системи, мінімізується. Зокрема, важливим є режим безпосередньої максимізації управління прибутком фінансового капіталу, оскільки він вказує на швидкоплинність участі.

Існують три фактори продукування вищеописаної тенденції.

Перший – деполітизація політичного крила державних менеджерів шляхом делегування функцій уряду в офіс, щоб нібито «неполітичні» органи, які є насправді всього лиш сателітами, вели нібито «об’єктивні» оцінки ефективності політики і накладали вето на «правила», які обмежують свободу дій політиків. У зв’язку з останнім, кожний наступний етап неоліберального експерименту продукує відмови від заходів, за допомогою яких уряди традиційно впливали на господарську діяльність. Наслідком підвищеної управлінської функції політиків стає створення професійних каст, чиє життя стає все більш віддаленим від будь-якої іншої форми діяльності, наприклад, економічної. Себто, вони стають все більш автономними і одночасно більш прихильними до капіталістичних концепцій національного інтересу.

Другий фактор, на відміну від деполітизації політиків, означає політизацію неполітичного крила державних менеджерів – державних службовців. Оскільки політичні партії стали все менше відрізнятись одна від одної, чиновники зобов’язані здійснювати схожу з їхньою політику. У Великобританії, яка в цьому плані наступає на п’яти США, з 1979 року, а особливо з 1997 року, відбувається карколомний приплив призначенців на держслужбу з приватного сектору, де вони були більш ефективними за умови корпоративного поглинання. Але навіть по відношенню до самостійної цивільної служби, очікується, що старші цивільні службовці не будуть намагатись вказувати на труднощі, пов’язані з державною політикою або навіть розглядатимуть альтернативні способи здійснення політики.

Третій, і останній фактор, полягає у виробництві хронічної швидкоплинності неоліберальних режимів – деполітизації електорату. При цьому це означає не стільки деполітизацію, як утримання від ділянок виборців, які більше не знають, за яку партію голосувати.

Очевидно, що в ситуації абсолютної кризи короткострокові надзвичайні заходи будуть введені таким же чином, як ефективна націоналізація банків та інших фінансових установ, які мали місце в США і Великобританії у 2008 році, але це були мінімальні заходи, щоб запобігти повному обвалу, щоб зберегти інститути (і практики, які привели їх до точки кризи), не використовуючи їх для будь-якої конкретної стратегії. Зрештою, ми не говоримо й про більш широку соціальну мету; звичайно, на тій підставі, що вони будуть повторно приватизовані, як тільки це стане можливим.

Я не стверджую, що соціалісти повинні запропонувати рішення для вирішення кризи капіталізму. Завжди необхідно критикувати реформи, звичайно. Але ідея того, що застосування кейнсіанських рішень відновить Золотий вік післявоєнної держави з загальним добробутом, просто ілюзорна й недооцінює ступінь, до якого ці роки були результатом унікального збігу обставин.

Соціальні вибухи будуть відбуватись, як це було в період між 1982 і 2007 роками, але бенефіціарів буде все менше й менше. Отже, я не передбачаю, що капіталізм просто впаде під тягарем своїх власних внутрішніх протиріч. Сценарії такого типу виявились помилковими в минулому і немає підстав вважати, що вони будуть більш точними в майбутньому. Дійсно, крах не викликаний свідомим втручанням пригноблених і експлуатованих і це буде не їх перевага, а просто крок до варварства як наслідок нездатності забезпечення соціалістичного суспільства. І це не просто слова: стан країн Центральної Африки і Близького Сходу сьогодні вказує на наявність реально існуючого варварства як повсякденної реальності для мільйонів. Люди в розвиненому світі навряд чи сприймуть таку форму, принаймні, до тих пір, поки екологічна катастрофа не стане незворотною.

Можна вважати, що неолібералізм як стратегія є майже успішною, як метод регулювання капіталізму. Це, зрештою, призвело до того, що Шумпетер боявся, що творче руйнування не має меж і кордонів. І Енгельс, і Вальтер Беньямін передбачали, що капіталізм, як поїзд, стрімко мчить до свого знищення.

Ніл Девідсон

Переклад: Олександр Драгунов, для «Страйку»
Джерело




Loading...



Залишити коментар