Початок третього Майдану? - Перший Соціальний

Початок третього Майдану?

0

229

Події, що відбулися минулого тижня в Києві вже облетіли заголовки всіх ЗМІ не лише в Україні, чи ближньому зарубіжжі. Ця тема не сходила з уст політиків, коментаторів і журналістів на всіх телеканалах протягом усього попереднього тижня. Багато було вже сказано, багато буде сказано й надалі. Ми не будемо розбиратися в тому хто винен, хто перший кинув гранату, і чи всі загиблі нацгвардійці загинули саме від гранати, а не від вогнепальних поранень, як про це дехто стверджує. Нас цікавить більш глобальний контекст цих подій.

В парламентській площині той день знаменувався фактичним розпадом парламентської коаліції, яка й так, фактично, «ледве дихала» та існувала скоріше на папері. Щоб задовольнити вимоги західних партнерів, які згодні давати кредити лише за умови перебування при владі єдиної прозахідної коаліції. Суто формально вона й зараз продовжує існувати, лише без Радикальної партії Ляшка. Знову ж таки, лише для того, щоб не дратувати західних партнерів. Фактично ж, всередині коаліції сформувалася своя опозиція (Батьківщина, Самопоміч), яка буде голосувати разом із уже опозиційним Ляшком. Тоді як Блок Петра Порошенка і Народний фронт утворять неформальну коаліцію з группою «Воля народу» покійного Ігоря Єрємєєва, а для ключових голосувань будуть залучати голоси «Опозиційного блоку».

Не варто забувати також про вибори до місцевих органів влади, що відбудуться вже восени. До того ж, ці органи влади уже матимуть нові, більші повноваження. Як на мене, найважливішим аспектом цієї виборчої кампанії будуть не результати виборів як такі, тобто скільки місць займе та чи інша сила у місцевих органах влади. А саме атмосфера виборчої кампанії. Вона ж, скоріше за все, буде надзвичайно гострою і конфліктною. Виборча конфронтацію в Чернігові між Корбаном і Березенком – це, так би мовити, замальовка до того що відбуватиметься по всій країні восени. Якщо до цього додати нові тарифи, які вже вступили в силу, і те, що деякі політсили жваво спекулюють на цій темі (як на мене, Юлія Володимирівна чудово осідлала тарифну тему, трохи відстає Сергій Каплін). Ці перегони неабияк піділлють олії у вогонь суспільного не вдоволення, який і без того палає. Як показують останні соціологічні опитування, проведені, до речі, на замовлення американського інституту, рівень недовіри до влади зараз приблизно дорівнює рівню недовіри до режиму Януковича в часи Майдану.

Тут ми з кабінетної політики перескочимо до вуличної. Адже, як склалося в Україні за останні роки, ключові політичні події відбуваються саме на вулиці. Тобто, кабінетна політика лише підживлює вуличну. Так було коли Янукович не підписав угоду про асоціацію у Вільнюсі, що призвело до початку Майдану. Так було, коли парламент проголосував за «закони 16 січня», що перевело протести в силову стадію. Так і зараз – парламентське голосування викликало кровопролиття на вулиці, хоч і безпосередньо під стінами парламенту. Але, все-таки, ззовні цих стін, а не всередині них. Схоже, це зараз загальносвітовий тренд – політика вирвалася з владних кабінетів і перейшла на вулиці. Згадаймо всі ті окупаї, тахріри та майдани. Коли я пишу ці рядки, майдан розпочинається в сусідній Молдові та вже розпочався в Лівані. Покійний Муамар Кадафі у своїй «Зеленій книзі» віщував настання «ери мас», – здається що його пророцтво збувається, хоч він сам і став однією з перших вельможних жертв цього процесу.

Цілком можливо, що цей «третій майдан» вже розпочався, хоч ми ще й досі не збагнули цього. Можливо, це суперечливе голосування за зміни до Конституції – це нинішній аналог непідписаної Вільнюської угоди. А граната під стінами парламенту – це сучасна версія бульдозера під адміністрацією президента 1 грудня 2013 року. Тоді теж багато говорили про провокацію. Тільки тоді основним провокатором був Корчинський, а тепер Тягнибок. Уже з’явилася інформація, що батальйони ОУН та Січ вирушають на Київ звільняти ув’язнених побратимів. Формально, звісно, без зброї. Але хто заважає їм привезти пару гранат? Багато говорилося про те, що новий майдан буде майданом батальйонів. От вам і батальйони!

Насправді, я думаю, можна говорити про декілька майданів одночасно. Які можуть зливатися заради виконання певних спільних вимог, а потім розходитися кожен у свій бік. А інколи навіть конфронтувати. Адже, ми бачимо, що серед незадоволених верств суспільства можна виділити дві основні категорії: а) так звані «ура-патріоти» – тобто бійці добровольчих батальйонів, волонтери, а також прості підписними націоналістичних спільнот в соцмережах; б) обивателі, незадоволені тарифами та загальним падінням рівня життя. Вони теж не задоволені змінами до Конституції. Але, в першу чергу, з економічних міркувань (в Росії популярний лозунг «хватит кормить Кавказ», в українських умовах може звучати як «хватит кормить Донбасс»). На відміну від першої частини, вони бажають не відвойовувати Донбас, а навпаки, відділитися від нього і припинити війну. Тут вони входять у протиріччя як із «ура-патріотами», що за війну до переможного кінця, так і з владою, яка готова на поступову інтеграцію Донбасу на правах автономії за європейськими порадами. Між ними знаходяться перехідна зона, в яку входять невизначені громадяни, що вимагають задоволення взаємовиключних вимог, як то «війни до переможного кінця», але проти мобілізації, непопулярних реформ, але без підняття тарифів, вступу в Євросоюз, але без виконання Мінських угод. Вони критикують НАТО за підігрування Москві, а нашу владу за підігрівання тій же Москві, але вже шляхом занадто повільного вступу до того НАТО, що підіграє Москві.

Ці два майдани можуть увійти навіть у пряму конфронтацію один з одним на певному етапі. Насправді, навіть на старому, «зимовому майдані»,  між націоналістами, які були силовим авангардом, та основною масою протестуючих була досить потужна стіна непорозуміння. Яка відчутно проявилася після обрання Петра Порошенка президентом. Для націоналістів Порошенко ще з 1 грудня став персоною нон-грата. Тоді ж як для обивателів саме у фігурі Петра Олексійовича сконденсувалися поступливість, виваженість, толерантність, хазяйновитість та інші милі серцю пересічного українця поняття. Від яких аж тіпає сучасних поціновувачів Донцова і його теорій про козаків та свинопасів.

У наших умовах центром тяжіння для «обивательської» частини майбутнього протесту буде, без сумніву Андрій Садовий, лідер Самопомочі. Це, так би мовити, оновлена і покращена (або, російською, «покрашена», кому що ближче) версія Петра Олексійовича. Теж близька серцю «маленького українця» фігура – міф про ідеального господарника, який зробив зі Львова мало не європейську перлину, м’яка, неконфліктна зовнішність. Будуть і перехідні варіанти поміж двома цими таборами. Наприклад, Юлія Володимирівна. Досить різка, щоб сподобатися радикальній частині протесту, але, при цьому, не екстреміст, проти насильства і застосування зброї у внутрішньодержавних справах. Ще далі в бік радикалізму знаходиться Олег Ляшко. Уже значно більш радикальніший, але ще не за громадянську війну. Далі Олег Тягнибок. За ним Дмитро Ярош. Як бачимо, представлені всі відтінки радикальності, від Садового до Яроша. І всі вони проти правлячого тандему Порошенка – Яценюка.

Є ще темні коники, поки не представлені у великій політиці, але які не приховують своїх амбіцій до неї наблизитися. Це Михаїл Саакашвілі та політичний проект «Укроп» Ігоря Коломойського. Обидва намагаються вклинитися в популярний антикорупційний тренд. Обидва конкурують між собою. Як на мене, то в Саакашвілі це виходить краще, він, все-таки, не роздає гречку. До речі, Саакашвілі може стати козирем в руках влади, якщо протести справді вийдуть з берегів. Порошенко може зняти вкрай непопулярного Яценюка, з яким асоціюються нові тарифи і весь цей набір «непопулярних реформ». І, на його місце призначити Саакашвілі, який для фейсбучно – ліберальної частини соціуму є чимось на кшталт нової поліції – маленькою частинкою такого омріяного Заходу. Призначення Саакашвілі може стати новим міфом, на кшталт міністрів-іноземців, або згаданої вже поліції. Щоправда, міністри-іноземці все більше деміфологізуються, особливо пані Яресько, яка певною мірою теж є іноземкою, хоч і з діаспори.

Загалом, можемо констатувати що в соціумі, попри значну недовіру до влади та готовність до протестів, аж ніяк не має бажання розпочинати громадянську війну. Особливо на фоні близького сусідства з країною, для якої подібний розвиток подій був би втіленням найзаповітніших мрій. Тому, скоріше за все, надміру радикальні способи боротьби із владою не матимуть значної підтримки соціуму, опиняться на маргінесі та будуть легко придушені самою ж владою. Якби українці знали до яких наслідків призведе перемога «зимового майдану» – думаю, «Правий сектор» здали б міліції ще тоді. Зараз люди вже навчені досвідом війни та економічної скрути, до того ж, режим хоч і поганий, але ж прозахідний, тому не сприймається як абсолютне втілення зла, що було притаманно для Януковича і його команди, особливо Табачника і Азарова. Це властиво для всіх країн, що пережили громадянську війну, або війну з агресивним сусідом, наприклад Вірменії. У нас також, я думаю, суспільство не бажає перемоги над режимом ціною втрати половини країни.

 Тому протести, скоріше за все, призведуть до відставки Кабміну, дострокових парламентських виборів, тих чи інших способів переформатування влади та зміни політичного курсу. Якщо протестувальники аж надто добре постараються, то може дійти навіть до якоїсь форми імпічменту Петра Олексійовича, як це було з Кравчуком у 1994. Але це може статися лише через тиск Заходу на самого Петра Олексійовича. Якщо Захід вирішить, що Порошенко вже не може гарантувати стабільності і підшукає кращу кандидатуру для забезпечення своїх інтересів у нашій країні. Якщо ж Петро Олексійович надумає не погодитися (що вкрай малоймовірно), у Заходу є надзвичайно дієві механізми примусу, які він уже застосував щодо Ігоря Коломойського на користь Порошенка у конфлікті навколо «Укрнафти».

Олександр Січкар, спеціально для «Страйку»




Loading...



Залишити коментар