Потертий романтик Джордж Орвелл

0

orwell

Він був сином слуги Британської імперії, родом з грошовитого англійського Півдня та блискучим учнем у підготовчій школі, хоча згодом зазнав поразки в академічній кар’єрі. Пристрасний лівий полеміст, він все ж виказував сліди виховання в привілейованій школі: характерний для вищих верст суспільства акцент та купа шикарних друзів. Він поєднував культурну англійськість та політичний космополітизм; зневажав культи політичної особи, хоча старанно культивував свій публічний імідж. Зі стратегічної висоти власної забезпеченості він робив ексцентричні вилазки у світ халуп та злигоднів і цим водночас тримав свій політичний ніс за вітром та діставав матеріал для статей. Променисто кмітливий, хоча й не інтелектуал у строгому значенні, він мав кровожерливу жилку незалежного лефтиста та ідіосинкратичного англійця, що був однаково меткий і намилити шию колегам-соціалістам, і відчитати політичних ворогів. З роками його впертість виявлялась рельєфнішою, аж до такої міри, що ненависть до обскурантистських автократичних держав привела його, в очах багатьох, до зради усіх своїх лівих поглядів.

Саме таким, без сумніву, й запам’ятають Крістофера Гітченса. І тут подібності до Джорджа Орвела, про якого він з таким захопленням писав 1, так само очевидні, як і найрізкіші відмінності. Орвелл був типом освіченого пролетаря, який все життя провів у страшенних злиднях і почав отримувати серйозні гроші за свої твори лише перед смертю. Це, безперечно, не випадок Гітченса, якщо тільки «ярмарок марнот» не жалюгідніший, ніж ми його уявляємо. Правду кажучи, деякі з його бідувань були ним же й викликані. У той час, коли його колеги-ітонці (Сіріл Конноллі, Гарольд Актон) гарячково і, може, передчасно друкувались, Орвелл вважав за краще рабувати на французьких кухнях, навіть харкаючи кров’ю, спати в нічліжках, живучи на десять шилінгів своїх шокованих батьків, звідувати гірку долю вантажника на Біллінгсгейті та сушити голову над тим, як би його потрапити у в’язницю на Різдво. Орвелл був таким же фізіологічним феноменом, як і Брехт: у нього завжди була триденна щетина.

Розкошів він цурався, навіть в пориві героїчного аскетизму міг їсти солдатські харчі від компанії Бі-Бі-Сі. Важкувато уявити цю виснажену, меланхолійну, ексцентрично одягнену фігуру (що віддалік нагадувала Стена Лорела), що тиняється Мангеттеном’у пошуках вечірок à la Гітченс. Орвелл абсолютно байдуже ставився до успіху, не те що теперішні розумники, які пишаються своєю прямотою та говірливим дисидентством, тоді як самі підтримують досить вигідні соціальні контакти. Поразка була літературним коником Орвелла, його лейтмотивом. Саме вона була реальністю для нього, як і для Беккета. Його головні герої переможені і принижені; може це й непристойний песимізм, але все ж, це не те, чого навчали в Ітоні 2.

Взагалі-то, як наполягає сам Гітченс (досить, до речі, іронічно, після зміни своїх політичних вподобань), Орвелл залишився вірним лівиці, попри інтуїтивну відразу, яку відчував до її тіньової діяльності. Він боявся, що його знамениті сатири на Сталінізм – «Тваринна ферма» та «1984», – за які деякі соціалісти затаврували його ренегатом, стануть зброєю у руках Торі та вояків «холодної війни». А так і сталось. Гітченс відзначає, що Орвелл все ж найпохмурішим чином передбачив холодну війну ще тоді, коли Торі вітали відважного радянського союзника Британії. І якщо «1984» – це антисоціалістичний трактат, видається дивним, що його автор агітував за сполучені соціалістичні штати Європи напередодні виходу книги. Ви ж не відречетеся своїх соціалістичних переконань лише тому, що сталінські кати заявляють, що теж в них вірять; так само, як навряд чи менше любитимете Марокко через те, що туди частенько навідується Майкл Портілло 3 . На думку Орвелла, саме сталіністські ліві зрадили простих людей, а не такі демократичні соціалісти, як він сам. Уперше Орвелл зіткнувся зі сталінізмом серед ницих зрад іспанської громадянської війни; там же він уперше зустрів справжній соціалізм. Якщо його огида до радянської Realpolitik народилась в Іспанії, то немає жодних причин вважати, що він колись покинув свою віру в доброту та стійкість людського духу.

Раймонд Вільямс описує ліваків, що походять з істеблішменту, терміном з його «Культури та суспільства»: «негативна ідентифікація». Бунтівні нащадки заможного середнього класу пов’язують свою долю з бойовим пролетаріатом, оскільки вбачають у ньому метафору свого, досить відмінного за походженням, бунту. Альянс, по суті, не стабільний і, ймовірно, завалиться при політичному тискові. Досить переконливе уявлення, хоча й недалекоглядне. Якщо воно й пояснює, чому політична історія захаращена схожими на Одена 4 істотами, та все ж недооцінює, у своєму «пролівсько-далі-нікуди» стилі, що часто революціонер з середнього класу може бути просто революціонером із середнього класу, а не кимось, для кого революція – лише зручний символічний шлях поквитатись із викладачем-педофілом. Якщо поняття Вільямса не допомагає розгледіти Полів Футів цього світу, також воно не може взяти до уваги армію колишніх соціалістів з робітничого класу, які не проти обміняти свої політичні погляди на будиночок з фермою у стилі короля Якова десь неподалік Кента.

Орвелл не дістав кулю в голову в Іспанії, бо ще страждав від того, що був салагою з Ітону, як-от Гай Берджес ризикував головою заради Радянського Союзу просто тому, що був салагою іншого штибу. Навпаки, лівий рух може скористатись із деяких переваг привілейованих шкіл, наприклад, з безстрашності, що походить не в останню чергу від соціальної страховки (Лайонел Тріллінг додав до списку фізичну хоробрість і почуття обов’язку). Попри те, у Вільямсових ідеях щось є. Вони застосовні до гарно вихованих,’сексуально єретичних членів комуністичної партії, не в останню чергу в 30-ті роки; хоча спрощувально вважати лінійним процес зміни молоді на людей середнього віку в істеблішменті. Богемна незгода з існуючим порядком може, не в останню чергу у випадку літераторів, йти поруч із індивідуалістською нетерпимістю від організованого опору до нього. Подібні риси є в Орвелла. Але, як наголошує Гітченс, Вільямс дарма ставить це у центр політичного світогляду Орвелла. Навпаки, попри свою самотність, відчуженість та самозаглибленість, він ніколи не покидав ідеї солідарності робітничого класу, яка, таки, фігурує в абстрактному чи романтичному вигляді навіть в «1984».

Як і Д. Г. Лоуренс, Орвелл розділяє читачів навпіл. У випадку Лоуренса, ви або відчуваєте глибину та інтенсивність, що залишає у тіні будь-якого іншого письменника, або ж його маскулінна зверхність та містичні марення змушують вас вирвати. Тож не дивно, що подібні жорстокі суперечності оточували і чоловіка, що поєднував традиційну англійськість та політичну революційність; таку ж неминучу дискусію викликала б тварина з тулубом гіпопотама та мордою борсука. Орвелла звинувачували у тому, що це був романтичний франт, котрий створював власну міфологію шляхом сентиментального «ходіння в народ», деколи на ходу підхоплюючи курйозний акцент кокні, а закінчив політичним пораженством та розпачем. Другорядний романіст та крадькома крапаючий суспільний коментатор, він був гомофобний, анти-феміністичний, нетовариський, анти-інтелектуальний, авторитарний та латентно жорстокий. А також антисемітський, сексуально нерозбірливий, жалісливий до себе націоналіст «Малої Англії», чиї пізніші фантазії про Великого Брата та про те, як свині управляють фермою (хоч у них небагато до цього хисту) залишили у спадок правим набір зловісних стереотипів та зручних карикатур. У такому сенсі Орвелл, як і Фройд (але не як Маркс), увійшов у повсякденну мову. Але коли Ґрамші думав, що соціалізм мусить стати здоровим глуздом, Орвелл, на горе собі, вважав здоровий глузд соціалізмом. Так ніби всього цього було мало, він ще й вважав Генрі Міллера видатним письменником.

Досить помірковані (хоча й не безнадійно збалансовані) дослідження, такі як біографії Гордона Баукера (Gordon Bowker) та Д. Дж. Тейлора (D. J. Taylor), показують те, до чого нас би спонукав закон середніх величин: щось із цього правдиве, щось сумнівне, а щось – брехня (Скот Лукас, навпаки, вважає все правдою). Орвелл і справді був нетоваристський, анти-феміністичний та гомофобний, але його антисемітизм двозначний, а наївна ідеалізація плебсу, як дехто собі думав, йому взагалі чужа. Баукер та Тейлор згадують, що у підготовчій школі Орвелл якось одягнувся в лакея: у червону оксамитову куртку та білий шовковий жилет. Це не востаннє він маскувався під представника нижчих верств, але по закутках Парижа та Лондона він шукав злидні, а не здорові пролетарські чесноти. Чому він був так стурбований цією nostalgie de la boue 5 залишається чимось з розряду таємниці, як і багато іншого з його непроникного приватного життя. Не меншою таємницею лишається тепер, як Баукерові та Тейлорові вдалося звести всі головні біографії Орвелла до п’яти. Відкритість Орвеллової прози контрастує із закритістю його життя; справді, нестримність у друці може частково бути компенсацією за замкненість у справжньому житті. Так само Т. С. Еліот криво описував свій єпископальний стиль: “хвастощі вразливого чоловічка, що сховався за своєю друкарською машинкою”.

Сумнівно, що Орвелл впав у політичне пораженство; він написав пару блискучих творів, так само, як і багато посередніх; і не був він прихильником «Малої Англії», як його зображають. Він народився в Бенгалії, його батько був англійцем, а мати напівфранцуженкою з дещицею циганської крові (вона виросла в Індії). Протягом служби у провінції він вивчив бірманську, хіндустані та гірський діалект бірманської, написав свою першу статтю французькою і понюхав першого політичного пороху в Іспанії. Вважалось, що він більше схожий на француза, ніж на англійця. Він міг знати все про англійську дику природу, він навіть тримав магазин у Хартфордширі, а що може бути природнішим для нації продавців. Але він знав про світ колоній набагато більше від середнього жителя Хенлей-на-Темзі.

Як у випадку багатьох радикалів з вищого середнього класу від Кіма Філбі до Перрі Андерсона, було багато неанглійських елементів у їхньому оточенні; і деякі з них подарувала Імперія (як у випадку Філбі та Андерсона). Коли Імперія кооптує батьків, вона також може змусити їхніх дітей почуватись непристосованими до життя в передмістній Англії, – а це може згодом вилитись у політичний бунт. У колонії батько Орвелла займав блазенську посаду помічника під-заступника агента з опіуму п’ятого розряду, ось що означає, коли Орвелл визначає своє соціальне походження як «нижчий вищий середній клас». Його дід, Томас Блер, був кліриком (не плутати з преп. Блером, героєм сатир Річарда Інграмса. До речі, якось дивно читати книги, де постійно зустрічаєш поруч слова “Блер” (справжнє ім’я Орвелла) і «соціалізм»). Але десь в предках числився граф і сім’я мала герб та трохи срібла, дещо з якого Орвелл заклав, щоб отримати гроші на поїздку до Іспанії.

На захист Орвелла можна сказати, що він був неабияк сміливим опонентом політичного пригноблення, людиною непохитної моральної чесності та незалежності духу, який ризикував життям у битвах із фашизмом, мало не потрапивши до рук сталінських агентів у Іспанії; він звинувачував імперіалізм, адже мав не найприємніший безпосередній досвід, працюючи поліцейським у Бірмі. В той же час він був першопрохідником того, що зараз називають культурними студіями (cultural studies). У визначному подвигу переробки свого я, він відвернувся від життя привілеїв середнього класу і обрав собі за товариство бродяг, збирачів хмелю, каталонських революціонерів, художників з дурною репутацією та політичних активістів.

Як і будь-яка само-трансформація, ця була недовершеною. Він міг критикувати класово-орієнтовну навчальну систему, але віддав свого всиновленого хлопця до Веллінгтона, а сам до кінця життя підтримував старі ітонські контакти. Деякі старі ітонці навіть заявляли, ніби можуть впізнати в Орвеллові свого через його тексти; у це важко повірити, якщо тільки Ітон не переповнений перспективними критиками пікантних листівок та спеціалістами з дирижистської економіки. Як і більшість з нас, він все ж любив Великого Брата більше, ніж визнавав. Він змальовував свою підготовчу школу, керовану подружжям Вілкс, як жахливе місце, але Тейлор вважає це лише жалощами до себе як до жертви-аутсайдера. Один з його друзів вважав його консервативним у всьому, крім політики. Це не так вже й парадоксально, адже соціалізм для Орвелла був перш за все збереженням традиційних правил пристойності. Він дивним чином багато знав про церковні справи, любив Хаусмена і Кіплінга понад Йєйтса і Паунда й вельми переймався якістю чаю, який довелося пити в Іспанії. Після звільнення з колоніальної служби у Бірмі, де він був на чолі 200 000 двадцятилітніх хлопців, він описував імперіалізм як «цей пекельний деспотизм», та все ж цінував будівників Імперії за їхню практичність і вважав, що затискачі довкола вух тубільців не зроблять їм шкоди. У Бірмі він використовував лівий журнал “Adelphi” для навчальної стрільби.

Орвелл був ніжним батьком своєму малому Річардові (на похвалу з цього приводу холодно відповідав, що завжди був добрим до тварин) і занадто співчутливим редактором «Tribune», адже, як редактор літературного відділу, не відхиляв навіть найогидніших матеріалів. За словами моложавого Раймонда Вільямса, який знав його особисто і пізніше писав про нього більш ображеним тоном, Орвелл був «сміливим, щедрим, щирим і добрим». Попри хронічну хворобу та темпераментну відлюдькуватість, він був надзвичайно захоплений роботою і працелюбний: в рік він писав по статті що два-три дні; Тейлор подає дещо сюрреалістично даремну інформацію, ніби всі аркуші, списані Орвеллом, разом склали б площу, рівну центрові Нориджу.

Орвелл зневажав усіх, особливо зліва, хто любив теоретизувати про ситуації, в яких ніколи не побував. Поширений емпіристський передсуд. Не обов’язково відрубати вам ноги, щоб у вас прокинулось співчуття до безногих; та й самі безногі не обов’язково мають співчуття до собі-подібних. «Щоб ненавидіти імперіалізм, треба бути частиною його», – писав Орвелл; а це просто невірно, бо бути його частиною, так як він це робив, означає скоріше притуплювати ненависть, ніж загострювати. Це зрештою і є те неоковирне узагальнення, проти якого мусив би боротись Орвеллів культ деталі. Для «вельмож», звичайно, корисно трохи порухатись і побачити, як живе інша половина; але крім них це користі не принесе нікому. Натомість приєднання до політичної організації мало б принести масам реальні здобутки. Орвелл, взагалі то, приєднався до двох: до однієї в Іспанії й до другої вдома (Independent Labour Party); але він страждав від емпіристської ілюзії, ніби реальним є те, що можна понюхати і помацати руками. Семюель Джонсон дотримувався приблизно тих же поглядів – і якщо Джонсон є тим типом «характеру», який англійці обожнюють, то не просто від своєї затято індивідуалістської втіхи від ідіосинкратичного, а тому що «характер» дає відчутну істину про персону, а не абстрактну істину ідеї.

Звідси й англійська любов до біографій, що є, поміж усім іншим, замаскованим антиінтелектуалізмом. Не дивно, отже, що Орвелл був таким закоханим у Діккенса, у творах якого абстрактні моральні якості буквально були на обличчі написані. Діккенс не міг уявити людину з чеснотами і водночас із масною шкірою. З якимсь збоченим романтизмом Орвелл навіть вважав, що речі тим реальніші, чим вони ниціші. Майже по Золя, на свій анти-голубий манір він не міг уявити, що краса така ж реальна, як мишаче лайно чи запах фекалій. Є естетизуюча чуттєвість мерзотного в його роботах, і це не найбільше, що робить йому честь. З одного боку, зображення темного боку речей здається радикальним жестом, але з другого – світ змальовується таким грубим і закоренілим, що важко уявити як його можна змінити, а це вже жест не радикальний.

Орвеллова вражаюча відвертість – зворотній бік його сумнівної епістемології. Потрібно якнайтісніше триматись фактів і уникати фантазійних теорій. Теорія – середній клас, досвід – робітничий клас. Тому соціалісти з робітничого класу мусять бути обачно видалені з «Дороги на пірс Вігана», тільки-но загрожують викрити цю дихотомію. Орвелл говорить нам, що один вигляд чоловіка, який цупить їжу на кораблі, «розповів мене більше, ніж я міг дізнатись з півдюжини соціалістичних памфлетів». Це типовий емотивний, пустий жест, спрямований на те, щоб спонукати ліберального читача поставити відмітку схвалення на полях. Насправді споглядання чоловіка, який краде їжу, нічого не скаже вам про причини бідності, як і (за зауваженням Брехта) постановка фабрики на сцені нічого не скаже вам про капіталізм.

Орвеллівське розуміння мови страждає на те ж емпіристське припущення, в його наївній вірі, ніби спочатку ми маємо поняття, а потім підбираємо до нього слова. Кожен записний постмодерніст знає, як їдко висміяти цю доктрину; тому більшість з них разом з нею згубно відкидають Орвеллову політику ясності. Його просвітницьке поєднання правди, мови, ясності та моральної чесності може містити сумнівну епістемологію, але, говорячи політично, це набагато цінніше, ніж робота тих, чий внесок у підрив Західної Раціональності – писати незрозуміло. Орвелл думав, що Іспанська громадянська війна зробила очевидним те, що поняття об’єктивної істини вийшло з моди. З тих пір воно таки вийшло з моди, особливо серед інтелектуалів, які мали б бути її охоронцями. В одному коментарі-компліменті, класичному «ударі зліва» 6, Вільямс пише: «Інтерес Орвелла полягає майже повністю в його відвертості». Це майже те саме, що сказати, ніби інтерес Пруста майже повністю полягає в його астмі. Але в самому Вільямсовому дослідженні про Орвелла стосунки між невловною абстрактністю та політичною неоднозначністю ілюструють зв’язки між мовою і чесністю, які Орвелл ототожнював, і які сягають набагато глибше, ніж «щирість».

Він і сам не завжди був об’єктивним, як корисно показують Тейлор, Баукер та Лукас. Це відомий погляд, що Орвеллів суворий реалізм включав і тенденційність, і безвідповідальні узагальнення, і маніпуляції доказами. Деякі з його найкращих художніх творів, загалом, не є художніми, так само як деяка його художня творчість нарізана скибами нехудожності. Мало з авторів так чітко ілюструють думку про те, що реалізм, сам того не усвідомлюючи, є різновидом риторики. Ніщо так не штучне, як проста мова. Під Орвелловою незворушною документальністю струменить акторство, слабкість до словесної вишуканості та палкого жесту, що нагадує менш поважні твори Е. П. Томпсона. (Томпсон не був фаном Орвелла, можливо частково тому, що упізнавав у ньому свій романтичний емотивізм та свідоме ідіосинкратичне блефування.)

Орвелл здебільшого був не здатний дати ухильну відповідь на запитання так само, як Дерріда не здатен дати пряму. Варто остерігатись тих, хто сорочку на собі рве – так хоче сказати речі, як вони є насправді; як і тих, хто вважає усе надто витончено складним для чіткого судження. Орвелл, здається, страждав почуттям якоїсь пуританської вини за свій смак до мови (він був поціновувачем Джеймса Джойса) і намагався придушити її в інтересах політичної корисності. Такий підхід навряд чи продуктивний в написанні вагомої художньої літератури. Художня література взагалі проблема для пуританської нації, навіть якщо англійська література й усіяна першокласними романами («Клариса», «Тристам Шенді»), які обертаються навколо трагічної або комічної майстерності письма як такого. Попри свої стилістичні дивацтва, Орвелл говорив про сталіністське повалення революції в Іспанії, коли інші переймались, як її придушити, а ще він голосно сповіщав про жертви сталінізму тоді, як товариші умисно дивились не в той бік. Таких авторів можна пробачити за якийсь різкий невитриманий епітет, як і Е. П. Томпсона.

Як учень привілейованої школи, якого перетворили на прислужника імперії, Орвелл все життя почувався відрізаним від рідної країни і все життя намагався відновити зв’язок. В Англії він був внутрішнім вигнанцем, так само як Вайльд, Джеймс, Конрад, Т. С. Еліот були вигнанцями буквально; як і вони, він повсякчас мусив привласнювати місце, де він жив, в акті свідомого прийняття, від чого звільнений місцевий житель. Як і вони, він пристрасніше до цього ставився і був здатний до більш відстороненого погляду. Він знав, що панівні класи в певному сенсі є такими ж аутсайдерами, як бродяги та бомжі, ось чому землевласник нишком симпатизує браконьєру. Бути на верхах системи означає так само не піддаватись її конвенціям, як і бути поза системою. Аутсайдер панівного класу мав стати революційним аутсайдером – зрушення, якому сприяє дивна іронія, що (у класових суспільствах) справжня більшість людей у певному сенсі й так є виключеною.

Ця іронія доповнилася іншою. Орвелл голосно виступав за те, що він розумів під загальнолюдськими правилами пристойності, але вони були політично маргінальними, а отже, аж ніяк не загальними. Радше вони були духовно неодмінними і політично необов’язковими водночас. «Моє найбільше сподівання на майбутнє, – писав він, – щоб звичайні люди ніколи не розірвали зв’язок зі своїм моральним кодексом». І його мовчазним страхом було те, що так і могло статися, бо вони є пасивними і безсилими, незаплямованими владною системою, що захоплююче з погляду етики, але заводить у глухий кут у політичній боротьбі. Орвеллова вірність правилам пристойності ставить його в один ряд з такими англійськими моралістами, як Кобетт, Лівіс, Тоні; якщо на континенті є марксизм, то в нас, англійців, є моралізм. За межами Каталонії Орвелловий контакт з Марксом поширився не далі свого пуделя, якого він назвав у його честь.

Цей різновид радикалізму має безсумнівні достоїнства. Як у творчості Вільямса та Томпсона, він наголошує на неперервності між теперішнім, зав’язаним на класових проблемах, та соціалістичним майбутнім, радше ніж на апокаліптичному розриві між ними. Соціалізм дійсно втягне такі розриви; але передусім він є поширенням існуючих цінностей братерства та солідарності на ціле суспільство. Це, від початку до кінця, тема робіт Вільямса. Соціалістичне майбутнє – це не якийсь туманний утопічний ідеал; воно у певному сенсі іманентне теперішньому і не мало б ніякої ваги, якщо це не так. Орвелл якраз був радикалом такого типу, який, іронічним чином, не такий вже й далекий від Маркса. У каталонського робітничого класу він знайшов ту солідарність, що є авансом політичного майбутнього, так само, як Вільямс віднаходив таке префігуративне суспільтсво у своєму вельському робітничо-класовому дитинстві, чи Томпсон у кооперативних цінностях щойно народжуваного англійського робітничого класу.

Втім, якщо політика розриву занадто підозрілива до сучасності, то цей різновид лівацтва – занадто довірливий. Якось Вільямс сам зауважив, що не можна поширювати наявні цінності на нові соціальні групи без того, щоб вони не змінювалися в процесі. Соціалізм має «нерозривницький» бік, що визнає свою заборгованість перед дорогоцінним спадком народних почуттів та лібералізму середніх класів, без яких будь-який соціалістичний лад, ймовірно, був би мертвонародженим. Але також він має Модерністський, або авангардистський, вимір, що передбачає перетвореного людського індивіда, якому не досить мови сучасності; і Орвелл, на відміну від Лоуренса, не надто відчував цей революційний авангардизм, як і будь-яке авангардне мистецтво. Сталінізм, проти якого він боровся, відображав у цьому відношенні найгірше з обох боків: консервативність, міщанство, закостенілість та ієрархічність, а також руйнівну відсутність ліберального спадку.

Біографії авторів Гордона Баукера та Д. Дж. Тейлора вийшли з нагоди сторіччя від народження їхнього героя; вони є далекоглядними, читабельними, добротними дослідженнями. Загалом вони доброзичливі до свого предмета, хоч і не закривають очей на його недоліки. Дослідження страждають традиційним недоліком біографій – не бачать за деревами лісу. Тейлор трохи жвавіший та дотепніший (про Орвеллову ітонську протяжну вимову пише, що «вона одягала його в духовні брюки гольф»), тоді як Баукер цікавиться Орвелловою захопленістю надприродним та окультним, а також його сенсаційним сексуальним життям. Він також розкриває психологічні аспекти, знаходячи в Орвеллові садизм, параною, ненависть до себе, та попри все, водночас захоплюючись ним. Але обидва автори здебільшого нишпорять в однакових архівах і розповідають ту ж історію; так що світ занадто великий, а життя занадто коротке для цих двох вражаючих томів. Можливо, якась добра душа зведе двох авторів разом.

На відміну від цих великодушних біографій, «Орвелл» Скота Лукаса – це відверта атака. В Орвеллові є на що нападати, і Лукас робить це з неабиякою ефективністю. Він розносить в пух і прах брак політичного аналізу та конструктивних пропозицій, його образливі порівняння пацифізму часів Другої світової війни з про-фашизмом, патриціанську ностальгію за Англо-Індією, його абсурдну заяву, що «люди, серце яких ніколи не підстрибувало при вигляді Британського прапора, відвернуться від революції, коли прийде час». Лукас слушно звертає увагу на те, як Орвелл методично виключає бойовий робітничий клас у «Дорозі на пірс Вігана», якщо це тільки не слугує його лицемірному твердженню, ніби соціалізм – повністю справа середнього класу. Він яскраво обговорює Орвеллівський гомофобний жах від «голубих лівих», злісне жінконенависництво «1984», ганебний епізод, коли наприкінці життя Орвелл передав властям список більше ста активістів лівого руху, за якими слід стежити.

Попри недбале знімання капелюха перед ранніми досягненнями Орвелла та дивне визнання, що за певних обставин він міг би написати щось цінне, Лукас занадто захоплений своїм ворожим ставленням, щоб бути суддею. І тут, хоч в одному, автор подібний до свого героя. Орвеллова полеміка проти журналістського масового ринку, яка нібито мала припасти до душі лівому Лукасові, виявляється «вдоволеним» гнівом. «Самовдоволеність» – ось що, здається, в ньому розкривається, й говорячи про самовдоволеність, коли Орвелл відкрито визнає свою політичні хитання Старого ітонського соціаліста, він рішуче закликається за них відповідати. Про колишнього бірманського колоніального службовця написано, що «він критикує імперію, якій тільки недавно служив» в такому тоні, ніби в цьому повороті на 180 градусів чується лицемірство. У тому місці, де він «нібито» закликає до незалежності Індії, він й справді так робить. Коли Орвелл підтримує війну союзних військ з нацистами, його називають «мілітаристом».

Лукас має рацію, що Орвелл більше вражає як моральний критик, аніж доладний політичний мислитель. Але збочено говорити про нього, неначе він був марксистсько-ленінським теоретиком, з чиїх зауважень виходить, ніби справа провалилась. Ми довідуємось, що Орвелл ненавидів (високо)класову культуру, але відмовлявся приєднатись до жодної організованої опозиції до неї; це правда про Орвелла, автора «Пірсу Вігана», але неправда про Орвелла, члена Independent Labour Party. Крім того, обурюється Лукас, автор не знає ні Маркса, ні Кейнса, ні політичної історії, коли пише «Пірс Вігана». А трохи нижче зізнається, «Орвеллові не треба було ставати інтелектуалом», щоб зробити цю книгу важливою, і не треба було для цього «ніякої теорії». Він не раз схвально згадує цікаве зауваження Вільямса про те, що Орвелл ніколи не міг розгледіти капіталізм як систему; так, нібито він поділяв наївну віру раннього Діккенса, що капіталізм є породженням недобрих індивідів.

Орвелл в Іспанії виказує такі ж суперечності. Він нібито виглядав «ображеним», коли “New Statesman” відхилив есе про його пережитий там досвід; виглядає так, ніби його протест проти замовчування лівими сталінського шахрайства був справою ураженої гордині. Його відповідь Вікторові Голланцу, який не став публікувати «Пам’яті Каталонії» («Голланц, звичайно, є частиною комуністичного галасу») подається як унаочнення нестриманої люті; хоча це всього лише правда. Лукас підозріло легко обходиться зі сталінською зрадою революційної справи в Іспанії, зате злісно відзначає, що Орвеллова прихильність до анархістської чи троцькістської справи «може бути представлена як принципова позиція», яку він нібито зайняв, щоб дістати високе моральне схвалення. Книга «Пам’яті Каталонії» свариться за мовчанку з приводу «місця релігії в іспанському житті, оптимального типу уряду, ролі військових» тощо, так ніби Орвелл якийсь невизнаний Г’ю Томас.

Одна з глав називається «Зліт і падіння “соціаліста”», в якій моторошні цитати покликані підтвердити тезу Лукаса, що Орвелл, який по-перше ніколи й не був кошерним соціалістом, закінчив як аполітичний ліберал. Є цитати з пізніх, розчарованих записів, де Орвелл радить письменникам зберігати свою політичну цнотливість; але сумнівно, щоб це прикладалось також і до неписьменників. Але те, що він мав потерте романтичне уявлення про постать письменника, не означає, що він вважав політику марнуванням часу навіть у свої більш песимістичні роки. Дійсно, сам Лукас, що постійно нагадує про те, що Орвелл не був удатний виробити жодної позитивної політичної програми, цитує його, коли той стверджує, що робив саме це у «Леві та однорозі». Після цього, сповіщає Лукас, Орвелл покинув соціалізм, хоча через кілька сторінок говорить, що в 1947 р. він наполягав на необхідності федерації демократично-соціалістичних європейських держав. І лише параграфом вище ми читаємо, що Орвелл проміняв соціалізм на аполітичну гілку лібералізму. Потім, повідомивши, що Орвелл «продовжував наполягати, що кожен його рядок написаний за демократичний соціалізм», коментує, що він помер, «так і не спромігшись запропонувати позитивну альтернативу песимізму та страхові». Здається, не лише Орвелл змінює свої позиції.

Notes:

1. Про його “Orwell’sVictory” див. Collini 2003.
2. Мається на увазі Ітонський коледж — приватна британська школа для хлопчиків, заснована ще в 1440 році королем Генріхом VI для англійської аристократії, де досі навчається британська еліта. – прим. ред.
3. Майкл Портілло – британський журналіст та колишній політик Консервативної партії і член кабінету Маргарет Тетчер. – прим. ред.
4. Вістен Г’ю Оден — англо-американський поет, який писав у жанрі інтелектуальної лірики, звертаючись як до соціально-радикальної, так і до філософсько-релігійної проблематики. – прим. ред.
5. Ностальгія за брудом (фр.) – прим. пер.
6. Вислів запозичено з гри у теніс – прим. пер.

Террі Іглтон

Рецензія на біографії Джорджа Орвелла:
George Orwell by Gordon Bowker · Little, Brown, 495 pp.
Orwell: The Life by D.J. Taylor · Chatto, 448 pp.
Orwell: Life and Times by Scott Lucas · Haus, 180 pp.
Переклали Володимир Артюх і Андрій Рєпа

Перекладено за: Terry Eagleton, Reach-Me-Down Romantic // London Review of Books. 19 June 2003. – Vol. 25.

Джерело: commons.com.ua





Loading...



Залишити коментар