Пробудження імперії: як орел стає двоголовим - Перший Соціальний

Пробудження імперії: як орел стає двоголовим

0

136 копия

Посилення позицій Російської Федерації у світі за останні декілька років стало беззаперечним фактом навіть для найбільш переконаних прихильників та пророків «близького розпаду Росії». Сьогоднішні події в Україні виглядають як кривава данина, необхідна для відродження імперії.

Власне, ідея створення нового економічного та політичного союзу на руїнах СРСР не є чимось новим в політичному житті країн євразійського простору. План створення такого альянсу був запропонований Володимиром Путіним чотири роки тому під час його передвиборчої кампанії. Як зазначив сам ініціатор цієї ідеї , в якості прикладу для натхнення він бачив ЄС – західний імперіалістичний блок.

Звісно, до цього було ще одне формальне об’єднання для екс-членів Радянського Союзу під назвою СНД, але воно скоріше нагадувало щось на зразок притулку для сиріт, а сам Путін вдало назвав його «механізмом для цивілізованого розлучення».

Розширення впливу двоголового орла було непростим. Геополітичний рух на Захід був складним через об’єктивні причини та непрості стосунки Кремля з білоруським президентом та українськими політиками. Тому цілком логічно, що в побудові євразійського проекту Москві потрібно було зосередити свою увагу саме на азійській складовій вчорашньої імперії. Через складну геополітичну ситуацію більшість царьків Середньої Азії проявляли перманентну нерішучість та вели подвійну гру. За таких умов процес відродження російської імперії все більше ускладнювався, тому в цій грі Кремль вирішив залучитись підтримкою свого старого, проте, ненадійного далекосхідного союзника – китайського імперіалізму.

Результатом спільних зусиль стало виникнення Шанхайської організації співпраці, що охопила 60% території Євразії. Втім, характер цього нового об’єднання був з самого початку таким самим дивним, як і стосунки РФ та КНР. Всупереч популярній думці ШОС не є альтернативою військово-політичному блоку НАТО, а на практиці стало скоріше договором по внутрішньому роззброєнню з метою укріплення дружніх відносин між членами євразійського альянсу. Метою ШОС було проголошено низку завдань, серед яких найбільш вагомим та помітним була економічна співпраця.

Як вдало зазначили деякі економісти, юридичне оформлення співпраці країн-учасників ШОС не має вагомих підстав для існування, головним об’єднуючим фактором в даному випадку виступає спільне неприйняття політичного впливу США на євразійському просторі. Втім, як виявилось, це було не головною проблемою даного молодого альянсу. В той час як РФ шукала в особі КНР помічника у справі відродження своєї величі, Китай займався більш буденними питаннями – розширював свій економічний вплив на новоспечених союзників, розвиваючи нові ринки збуту.

Це цілком логічно, адже, по-перше, КНР власними силами цілком вдало справляється з проблемами внутрішнього сепаратизму та загрозою тероризму і не потребує суттєвої зовнішньої допомоги в даних напрямках. По-друге, китайський дракон абсолютно не зацікавлений у виникненні нової потужної імперії на руїнах СРСР (адже з попередньою в нього теж були непрості стосунки), тому і ШОС він використовує в першу чергу для зміцнення власної економічної могутності. Втім, про Китай мова буде йти у наступній статті.

Основним інструментом, який використовує Кремль в розширенні власного впливу на держави свого регіону є делегування частки суверенітету останніх до наднаціональних органів, в яких центральне місце займає РФ. Після гіркого досвіду співпраці з КНР, господарі Кремля зупинились на традиційних союзниках – Білорусі та Казахстані. Проект цього разу був більш «земним» і отримав назву «Митний союз». Ні в кого не викликає сумнівів, що цей економічний в першу чергу альянс є лише перехідним кроком для Росії та її союзників по створенню більш широкого євразійського геополітичного проекту.

З самого початку виникнення Митного союзу В.Путін давав ясно зрозуміти, що його головною метою на даному етапі є залучення України в якості ключового партнера. Найбільша країна Європи, що є фактичним мостом на захід, мала стати головним дорогоцінним каменем в короні нового російського імператора. Втім, нерішучість і непостійність політиків у Києві, а згодом події на Майдані в 2014 році змусили Росію діяти рішучіше і жорсткіше.

Коли стало чітко зрозуміло, що дорогоцінний камінь вислизає з рук, в Москві вирішили відскребти від нього хоча б тут частину, що ще лишалась в їхніх руках. Ключова ставка була зроблена на місцеву російську діаспору та населення східних регіонів з традиційними антиєвропейськими настроями. До того ж за плечима в російської влади було вирішення схожої ситуації в Грузії, де комбінувались дії місцевих сепаратистів та офіційних військових підрозділів ЗС РФ.

Блискавична та надзвичайно зухвала операція з анексії Криму стала шоком для всього Старого світу та довела, що загроза санкцій та політика ізоляціонізму або взагалі не лякає В.Путіна, або ж можливі втрати є незрівнянно мізерними в порівнянні із завоюваннями в напрямку відбудови російської наддержави.

Незважаючи на всю серйозність ситуації, пов’язаної з введенням військових сил РФ на територію АРК, цю операцію було б невірно називати суто військовою. Крім брязкання зброєю та демонстрації амуніції елітних військових частин з території Росії, приєднання Криму відбувалось з використанням місцевої російської діаспори. У відповідності до вимог війни XXI століття, що отримала назву «гібридної», російські технологи застосували всю міць наявних у них медіа ресурсів, зокрема, на ІТ-просторі було запущено цілу медіа кампанію під назвою «Русская весна».

Навряд чи когось здивувало, що кримські події не стали кінцем, а лише запустили проект по розшматуванню території України двоголовим орлом. Після Криму його апетит лише зріс і перекинувся на континент на допомогу тамтешнім «сепаратистам». Фактично знищивши український військовий флот (або те, що ним називалось), та вирішивши раз і назавжди проблему власних ВМС в Криму, Росія взялась за сухопутні частини ЗСУ, багатьом з яких вона показово дала можливість залишити територію півострова навесні. Втім, як бачимо, це був лише відволікаючий  шаховий хід для майбутньої масштабнішої гри.

Вдало використавши внутрішні протиріччя, через які в Україні розігрався югославський сценарій, очільники РФ значно збільшили ставки своєї геополітичної гри. Росія не лише продемонструвала рішучість своїх дій, а ще й отримала чудовий полігон для військових випробовувань. На даному етапі ризик себе виправдав, адже лідери європейського імперіалізму лише підтвердили власну беззубість, а Росія отримала з десяток козирів для подальших політичних ігор на карточному столі Європи.

Європейські політики, демонструючи перманентну «занепокоєність», прийнялись «умиротворювати» Росію і паралельно погрожувати збільшенням санкцій. При цьому сам російський президент скромно відхрещується від будь-яких звинувачень в намаганнях повернути сучасному правонаступнику СРСР статус наддержави, розповідаючи про загострене відчуття справедливості і потребу в дотриманні норм міжнародного права, незалежно від того як це співвідноситься з практикою.

Найкращим прикладом демонстрації геополітичної риторики Росії є підняття на рівні парламенту питання про анексію Східної Німеччини (НДР) Федеративною республікою Німеччина в 1989 році. За іронією це відбувається в той час, коли не пройшло ще і року з весняної анексії Криму. Отже, сучасна міжнародна політика Росії насичена прагненням до повернення колишнього геополітичного впливу.

Якою ж є ідеологічна база сучасного російського імперіалізму? Низка експертів вдало зазначає, що після розпаду СРСР у росіян сформувалась важка психологічна травма по втраті імперії. Якщо їхні сусіди, будучи слабими країнами, мріяли про маленькі національні держави, то більшість жителів Росії мріяла забути про приниження ельцинської доби та піти до відродження російського впливу на сусідні країни.

Центральною політичною фігурою, що якнайкраще змогла передати сподівання багатьох росіян, став Володимир Путін. Він, так само як і його виборці (які реально за нього голосують, попри різні міфи про «масштабні фальсифікації»), вважає розпад СРСР найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття, незадоволений однополярністю світу та конкуруючою імперіалістичною політикою США, а також постійно відчуває загрозу з боку НАТО. В той же час, не можна вважати Путіна суто вихованцем радянських спецслужб та фанатичною «радянською людиною». Як і для більшості росіян, для нього є важлива вся російська державницька спадщина, а не лише її останній період. Так, наприклад, президент відновив Преображенський полк, раніше розформований більшовиками, а свою почесну варту одягнув в мундири царських гвардійців періоду Наполеонівських воєн. Таким чином історична потреба відродження великої держави є головним джерелом сучасного імперіалізму в Росії.

Фундаментом, на якому будується сьогоднішній російський імперіалізм, є так звана концепція «русского мира», що не обмежує сферу інтересів РФ чіткими кордонами. Головною складовою цього ідеологічного базису є російська мова, православ’я та спільна історична пам’ять. Насправді це не є чимось новим, адже ще за часів Російської імперії «російськість» визначалась не лише кровно-етнічними факторами, а передовсім культурно-релігійною ознакою.

При поширенні впливу на простори «русского мира» основна ставка робиться на російську етнічну та культурну меншину пострадянських країн. Після розпаду СРСР дуже багато росіян і у всіх відношеннях русифікованих «тубільців» лишилось за кордонами РФ. Якщо ж ця меншина незначна (на відміну від Криму, в рамках якого росіяни є вже не меншиною, а більшістю), то основна ставка робиться на хоча б частково русифіковані елементи. Далеко поза межами «русского мира», на Заході інформаційна політика розрахована на нестандартного західного телеглядача (для цього існує низка російських телеканалів на Заході). Велику роль також грає Російська православна церква, яка завжди була тісно пов’язана з державою, і має багато парафіян поза межами РФ.

Подібна висока активність по «захисту росіян і російськомовних» після подій в Україні викликала серйозну стурбованість навіть у найближчих союзників РФ – Білорусі та Казахстану. Російська діаспора в пострадянських країнах показала себе «вибуховою» силою, що не тільки не інтегрується в політичні та культурні умови, створені «тубільцями», але ці умови викликають у неї велике роздратування. А за тієї чи іншої підтримки Росії вона може стати каталізатором надзвичайних подій різного рівня. Це можуть бути масові заворушення з політичним підтекстом, за прикладом подій в столиці Естонії в 2007 році, які за умови захоплення або надходження зброї та досвідчених бійців досить швидко можуть перерости у військові дії, як це відбувається на Сході України.

В той же час велика кількість правих та немаленька кількість лівих рухів Європи, а подекуди цілі правлячі групи так чи інакше підтримують політику президента Путіна, вбачаючи в РФ своєрідну «третю силу» по відношенню до їхнього місцевого європейського бюрократизму та американського імперіалізму. Втім, як показує досвід сучасної України, що увійшла в «тісні стосунки» з США і ЄС, підтримувати один імперіалізм на противагу іншому – не надто вдала ідея.

Різка та агресивна політична лінія, особливо на фоні політичної слабкості попередників та опозиції, тримає В.Путіна на центральній трибуні політики РФ вже більше 10 років. А російське суспільство робить внесок в скарбничку тих іноземних теоретиків, що твердять про неможливість мирного існування Росії в сталих кордонах через її постійне прагнення до територіального розширення.

Звісно, військову активність РФ в світі сьогодні не можна рівняти з аналогічними діями військ НАТО чи окремо США, проте, деякі опорні військові бази лишились в країнах пострадянського простору і вдало експлуатуються військами РФ.

Наприклад, база в Таджикистані використовується з 1993-го року і буде експлуатуватись найближчі декілька десятиліть. Контроль Кримського півострова та Калінінградської області дозволяє Росії тримати південні та балтійські країни НАТО в стані перманентної загрози, а розміщення стратегічних видів озброєння взагалі може повернути відносини з Заходом до рівня часів Холодної війни.

До того ж події в Криму, що відбулись за безпосередньої участі місцевого російського військового контингенту, говорять нам про можливе призначення таких сил. Раніше в Придністров’ї, за підтримки росіян, теж виникла своя невизнана республіка. Власне, такі пострадянські військові контингенти є останнім та найдієвішим аргументом проти країн, що забажають проводити антиросійську і прозахідну політику.

Довгий час також діє російська база в Сирії, яка поки що є єдиною базою ВМС РФ закордоном. Втім, така ситуація може досить швидко змінитись, якщо справдяться новини про можливість розміщення авіаційної та військово-морської російських баз на Кіпрі. Очевидно, що велику ставку в Москві роблять на відновлення радянської бази в єгипетському місті Саді-Барані. Можливо цей проект військової присутності в середземноморському регіоні розглядається в якості альтернативи військовій базі в сирійському місті Тартусі, яка може бути викликана складною військово-політичною ситуацією та незадовільним станом самої бази ВМС РФ.

Не шкодуючи коштів на відновлення військової присутності на Півдні, Росія, так само як і інші великі держави, не збирається виходити з боротьби за Арктику, постійно збільшуючи військову присутність та обживаючи гарнізонами заледенілі простори. Про північні інтереси РФ не забули згадати і в новій військовій доктрині. До слова, країни НАТО та Вашингтон тепер офіційно розглядаються в якості однієї з головних потенційних загроз, хоча раніше могли сприйматись в якості партнерів.

Справжній шок в політиків у Вашингтоні викликала нещодавня заява міністра оборони РФ С.Шойгу про необхідність дислокації російських військових літаків біля берегів Північної Америки. Втім, кінець минулого року і без того запам’ятався неабиякою активністю ВПС РФ, чиї літаки декілька разів порушували повітряний простір країн НАТО. Очевидно, це робилось в контексті загального плану «прощупування» дряхлої Європи з метою виявлення її реакції на ті чи інші провокаційні дії.

І все ж, наскільки можливим є відродження двоголового орла на євразійських просторах? Білорусь та Казахстан – найближчі союзники РФ в особі своїх лідерів ще в 2013 році заявили, що не мають планів по створенню Євразійського Союзу. І це не дивно, адже обидва російських союзники  мають значні території, заселені тією самою «вибуховою» російською діаспорою. А після подій в Україні у 2014 році їх острахи та обережність лише зросли і співпраця з РФ матиме дуже обережний характер, втім, лише до певного етапу, щоб жодним чином не допустити територіальних претензій з боку Кремля.

Ще однією перепоною на шляху до гегемонії Росії на теренах Євразії є особисті амбіції диктаторів ближніх союзних держав. Ні білоруський господар, ні жоден із сучасних деспотів Середньої Азії не захоче проміняти власний трон на посаду голови одного з федеральних суб’єктів Російської Федерації або якоїсь «народної республіки». Приклад з новітнім «удільним князем» Чечні Рамзаном Кадировим є скоріше винятком, викликаним особливими обставинами. Щоб задовольнити примхи всіх євразійських князів, в Кремля просто не вистачить ресурсів.

Сьогодні Росія з кожним днем доводить, що веде серйозну гру, чергуючи економічні, політичні та військові методи. І, як показує практика сьогодення, силові та військові методи дають більше результатів ніж дипломатичні. Рішуча військова операція проти сусіда – ворога євразійського курсу, з подальшим захопленням його територій, завдяки його слабкості та нерішучості західного імперіалізму, дають більше результатів, ніж десятиліття дипломатії із старими та новими союзниками, що або бояться кігтів двоголового орла, або ж самі прагнуть обрізати йому крила. На практиці це призводить до розширення території і впливу самої РФ, зростання рейтингів її президента, проте, ідеї євразійського альянсу поки що лишаються російською мрією, долю якої можна буде побачити в майбутньому.

Максим Оверко, для «Страйку»




Loading...



Залишити коментар