Реалістичний оптимізм: політичні рефлексії над етикою Бадью

0

alan

Одне з гасел паризьких студентів 1968-го гласило: «Будьте реалістами — вимагайте неможливого!» Як ми повинні розуміти цей лозунг? Я пропоную читати його у дусі Алена Бадью, філософське вчення якого є прямим наслідком радикальних рухів 1960-тих, як «неможливого для кого». Звісно, для домінуючої ідеології. Якщо ми справді хочемо щось змінити у нашій країні, а не просто змінити Вітю на Вітю, чи навіть на Юлю, ми повинні направити свої неможливі вимоги прямісінько у серцевину тієї нігілістичної ідеології, що панує сьогодні в Україні, ідеології щастя, за якою, найбільшою подією, що її може прагнути людина сьогодні — це купівля Porsch Cayenne, відпочинок на Мальдівах або придбання позитивно сегрегованого chalet десь у заповітних нетрях Кончи Заспи.

Найбільшою проблемою такого гедоністичного реалізму є навіть не те, що переважна більшість наших громадян є невідворотно вигнаною з цього споживацького раю, що для більшости людей він є не більш як маною, телевізійним спектаклем на тлі дешевих синтезованих продуктів харчування, злиденних гостинок та щоденної зневаги, а те, що такий гедонізм є лише формою видимості своєї протилежності — крайнього і войовничого нігілізму. Ідеологія щастя, або те, що Бадью називає (панівною) етикою нашого суспільства, є нігілістичною саме тому, що в центрі її лежить переконання, ніби єдиною подією, яка справді може трапитись з кимось у житті, є смерть. «Carpe diem», — говорить нам панівна ідеологія, — «насолоджуйся, адже насолода, це єдине, що має сенс, бо вкінці на тебе все одно чекаю старість, немічність і смерть». Чи не тому ми відчуваємо майже фізично відчутне насильство, дивлячись на цих вічно усміхнених хлопчиків та дівчаток на нав’язливих білбордах, що вкрили простір наших міст?

Ідеологія щастя покладає на сучасного суб’єкта терористичний обов’язок бути молодим, загорілим та щасливим, при майже цілковитій відсутності якихось позитивних колективних цінностей чи цілей, які були б більшими за індивідуальне щастя чи насолоду конкретного суб’єкта. Не цілей, що є байдужими чи навіть протилежними до щастя людини, не тих цілей, досягнення яких вимагає підкорення та знищення окремої людини, а цілей, участь в яких робить людину більшою від самої себе, дозволяє їй долучитися до того, що Бадью називає безсмертністю. «Що ж ви хочете?», — запитають нас сучасні гедоністи. — «Людина смертна, тому кожен повинен взяти максимум від життя саме сьогодні». Знаєте, я згоден з цим твердженням, але чому максимум має визначатися через товарне споживацтво?

З того, що людина є смертною, ідеологія щастя нав’язує висновок, що сенс має лише те, що, як доводив ще Лакан, як раз і не має сенсу, тобто насолода. Пропоную перевернути це твердження навспак: як би трагічно це не звучало, смерть є в певному сенсі остаточним гарантом сенсу. Що таке світ безсмертних можна чудово роздивитися хоча б на прикладі фільму «Сурогати», що транслювався в наших кінотеатрах зовсім недавно. Це сурогатний світ, наповнений безглуздою імітацією життя, де ти продовжуєш непристойно реготати, навіть коли тобі проламують череп. Не дивно, що цей фільм був народжений саме нашим часом.

Відтак, з того, що Бога не існує, що «Один не є», як лаконічно постулює Бадью, що ми є лише крихкими біологічними істотами залишеними на жорстоку милість часу, ми повинні зробити висновок, що сенс має абсолютно все. Але це сенс, який не має нічого спільного з індивідуальною насолодою та щастям, адже вони завжди будуть позначені печаттю нігілізму. Якщо сучасна ідеологія щастя збудована на нігілістично витлумаченому розумінні гуманізму, то ми повинні вимагати антигуманної політики, політики, яка б забезпечила плекання людини, як чогось більшого за смертну біологічну істоту, і яка може стати такою тільки через свідому участь у колективному творенні власного майбутнього.

Павло Швед

Джерело: provid.org





Loading...



Залишити коментар