Роздуми про 14-те жовтня - Перший Соціальний

Роздуми про 14-те жовтня

1

246

Цього року вперше на державному рівні відзначався 14-го жовтня День захисника Вітчизни. Цей день поєднав у собі відразу декілька свят: релігійне (День Покрови Пресвятої Богородиці), історичне (День запорізького козацтва) та історико-політичне (день заснування УПА). І, справді, кращого дня для святкування Дня захисника Вітчизни годі й придумати – таке накладання відразу декількох свят дає змогу долучитися до святкувань різним групам населення. До того ж, у країні яка вже два роки живе в стані перманентної війни, економічної кризи та постійних розмов про реформи у влади є велика спокуса замінити хліб видовищами, особливо патріотичного штибу.

Ідея з відзначенням цього свята кожного року в новій місцевості, пов’язаній з військовими звитягами українців досить вдала. Почали, звісно ж, із Хортиці. Цікаво, чи буде святкуваня в Конотопі, де козацько – кримськотатарські війська під керівництвом гетьмана Івана Виговського розгромили московське військо? Як на мене, був би досить вдалий історико – політичний тролінг. До того ж, це був би ще один привід зміцнити українсько – кримськотатарську дружбу. Окрім того, Конотоп розташований біля самого кордону з Росією, що досить символічно в контексті подій останніх двох років.

Але 14 жовтня це не лише історико – патріотичне свято, воно має ще й досить серйозний політичний підтекст, що пов’язаний з традицією вшанування воїнів Української повстанської армії, боротьби за визнання їх воюючою стороною у Другій світовій війні. Націоналістичні марші в Києві на Покрову проходили щороку починаючи з 2005-го, першого року після Помаранчевої революції. Основна вимога маршу завжди залишалася незмінною – державне  визнання воїнів УПА. Але в цих маршах було й друге дно – це був день демонстрації сили націоналістичного руху, спроба виходу націоналістів у суспільство, а також міжорганізаційного «огляду лав». В останні роки ці марші були повністю монополізовані ВО «Свобода», тоді як іншим націоналістичним організаціям відводилася роль «групи підтримки» цієї партії, безкоштовної масовки.

Можна сказати, що націоналісти вже домоглися свого – 14 жовтня стало державним святом, – Днем захисника Вітчизни. ОУН-УПА і націоналістичні ідеї, постаті Романа Шухевича і Степана Бандери після другого Майдану і наступних за ним подій у Криму та Донбасі були «реабілітовані» суспільною свідомістю, із лав антигероїв перемістилися до пантеону героїв. Школярі купують щоденники з Дмитром Ярошем на обкладинці, тітоньки в метро читають історико-патріотичні романи Василя Шкляра, майже кожне гучне застілля закінчується вигуками «слава Україні!» та відомою кричалкою про Путіна. Націоналістичні ідеї із суспільного маргінесу всього за декілька років перейшли до суспільного мейнстріму. Але для націоналістичного руху це, насправді, принесло негативні плоди. Адже який сенс існування окремого націоналістичного руху в країні, в якій націоналістичні ідеї і так загальновживані? В парламенті такі політсили як Радикальна партія Олега Ляшка чи «Батьківщина» Юлії Тимошенко за рівнем націоналістичної риторики не поступаються тій же «Свободі», а радикали Ляшка навіть часто випереджують останню.

Як колись казали, «мавр зробив свою справу, мавр може піти». Український організований націоналістичний рух, що виник на рубежі 80-их-90-их років досягнув свого апогею у 2014-му році, коли почалися силові зіткнення на Майдані, а потім на початку російської агресії, коли формувався добровольчий і волонтерський рух. Зараз суспільство вже навчилося кричати «слава Україні!», любити Степана Бандеру і не любити «москалів», але, при цьому всьому, втомилося від війни та економічних негараздів. Тоді ж як націоналісти зі «Свободи», «Правого сектору» та їм подібних не пропонують соціуму нічого крім «війни до переможного кінця», «відновлення історичної справедливості» й такого іншого. Антиолігархічна риторика з вуст Яроша, який і сам не приховує своїх теплих зв’язків з командою Ігора Коломойського виглядає трохи смішно. Соціальний популізм «Свободи» підмочений корупційними скандалами пов’язаними з чільними свободівцями, що перебували на ключових державних посадах після «Євромайдану» та господарюванням «Свободи» на чолі місцевих рад у Західній Україні.

Націоналістичний марш 14-го жовтня цього року проходив за безпрецедентних умов безпеки, яких досі не знала наша країна. Був перекритий дорожній рух на всіх прилеглих вулицях, відвідувачів маршу обов’язково пропускали через металошукачі. Влада пояснює такі заходи трагічним досвідом 31-го серпня, коли біля Верховної Ради пролунав вибух бойової гранати. До речі, саме так і проходять марші націоналістів у країнах Західної Європи: з металошукачами, собаками і перекритими вулицями. Так що ми, все-таки, потроху наближаємося до тих європейських стандартів, за які люди стояли на Майдані. Сам марш теж змінив свій зміст – основними гаслами цього року були вимоги звільнення націоналістів, затриманих за підозрою у причетності до подій під стінами парламенту 31-го серпня. Змінився також  маршрут – він тепер пролягав до Лук’янівського слідчого ізолятору та Ізолятору тимчасового тримання в Косогірному провулку.

Очевидно, що український націоналістичний рух опинився у новій та незвичній для себе реальності. Чимось це нагадує японських солдатів у джунглях Філіппін після 1945-го року. Боротьба з проросійським режимом Януковича скінчилася, націоналістичні настрої запанували в суспільстві, 14-го жовтня стало державним святом. Війна на Донбасі, скоріше за все, теж скоро скінчиться. До речі, арешти та затримання свободівців, що тривають останнім часом, можуть бути підготовкою грунту для проведення через парламент законопроектів щодо особливого статусу Донбасу, амністії та ін. передбачених «планом Мореля». Тобто, можна сказати, що загальний каркас тих вимог, за які боролися націоналісти ще з останніх років існування Радянського Союзу уже втілений у життя. Звісно, практична реалізація ідей завжди не така як уявлялася в мріях борців за них, згадаймо реальність у СРСР у 1937-му році, рівно за 20 років після революції. Так і українська держава наразі зовсім не така як уявлялася тому ж Дмитрові Ярошу в кінці 80-их – початку 90-их, коли він починав свій шлях як націоналіста. Але, все ж таки, ця держава існує, і для націоналістів «перебудовного» покоління, до яких належать сам Ярош, Тягнибок та усе керівництво ВО «Свобода» та «Правого сектору» вона є найвищою ідейно-політичною цінністю.

Але, як показує практика, шляхи революціонера і державника пролягають у зовсім протилежних напрямках. Революціонер завжди антидержавник, для революціонера головний ворог завжди не за кордоном, а у своїй країні. Відповідно, керівництво українського націоналістичного руху зараз опинилося у теоретичній і водночас практичній пастці. «Розхитувати човен», валити владу в Києві – це сприяти подальшому наступові російських військ на українські землі, не чіпати уряд у Києві, а й надалі «латати дірки» на фронті – приректи себе на повільне політичне вимирання, а може й на камеру в Лук’янівському СІЗО. Як вни будуть виплутуватися з цієї пастки  – подивимося. В будь – якому разі, конфлікт між владою та націоналістами очевидний. Причини цього конфлікту теж очевидні – Франція з Німеччиною вимагають компромісу з Росією по Донбасу. Розв’язка, скоріше за все, має наступити в найближчі декілька місяців, адже в наступному році вже треба робити якісь кроки в бік інтеграції Донбасу на компромісних умовах. А для цього треба спершу ліквідувати «яструбів» у тилу.

Не до кінця зрозумілою є позиція Сполучених Штатів, які нібито й підтримують виконання Мінських домовленостей, але й потроху поставляють Україні зброю. Також не до кінця зрозумілою є позиція суспільства – воно ніби й не схвалює франко-німецький тиск на Україну та інтеграцію ДНР-ЛНР в Україну, але, водночас, втомилося від війни, економічних негараздів, хоче стабільності та миру. До того ж, боїться наступу росіян і загострення війни внаслідок якихось збройних переворотів у Києві. А те що ніякого Майдану вже не буде, а хіба-що переворот молодих офіцерів та добровольчих батальйонів – ніхто в цьому вже не сумнівається. Отже, поживемо – побачимо.

Олександр Січкар, для «Страйку»

 




Loading...



1 коментар

  1. Про нічого іншого крім реваншу це підміна понятть, в программі Яроша, як і Правого Сертору дуже міцна економічна частина, яка націлена на відміну більшості податків, та зникнення бюрократії, в передвиборчій програмі Яроша памятаю планувалося залишити 3 податки, на прибуток, дохід і військовий здається, памятаю тоді ще підкреслював що з 5.10 передрано.

Залишити коментар