Третя Інтифада - Перший Соціальний

Третя Інтифада

0

250 копия

Поки в Україні народ зайнятий місцевими виборами з усіма приємними та неприємними несподіванками, що неодмінно супроводжують кожну виборчу кампанію в нашій країні, увага світової спільноти прикута до подій в Палестині та Ізраїлі. Близькосхідний регіон уже декілька років як перебуває у фокусі уваги світової спільноти, від самого початку «арабської весни». Увага постійно переходить від однієї гарячої точки до іншої, немов тасується колода карт. За останні місяці це був початок громадянської війни в Ємені, початок «сміттєвих» протестів у Лівані, повстання курдів у Туреччині. Незмінно у фокусі ЗМІ залишається ситуація в Сирії, до якої ще більше додалося уваги внаслідок широко розрекламованої участі Росії в цьому конфлікті. До того ж, не забуваймо що більшість біженців які зараз прориваються до Європи походять саме з Сирії. Тепер до переліку близькосхідних гарячих точок додалася ще й Палестина.

Ситуація почала загострюватися внаслідок суперечок щодо статусу Храмової гори в Єрусалимі, на якій розташована третя за значимістю в ісламі святиня – мечеть Аль – Акс. До речі, згідно ісламської есхатології саме в Аль – Аксі мусить статися сходження з неба пророка Іси (Ісуса Христа), що супроводжуватиме Апокаліпсис. Але до Аль – Аксу примикає знаменита Стіна плачу – єдиний спадок величного Єрусалимського храму, зруйнованого римлянами після провалу юдейських повстань. Згідно юдейської есхатології, для того щоб прийшов Мошіах (месія) Храм повинен бути відновлений, а цього не може статися без руйнування Аль – Аксу, що займає місце, на якому колись був розташований Храм. Мечеть Аль – Акс фактично є символом палестинської ідентичності. І відіграє роль одного зі стовпів загально ісламської ідентичності для всіх мусульман світу, на рівні зі святинями Мекки і Медіни. Для юдеїв же Єрусалимський храм та його залишок у вигляді Стіни плачу є наріжним каменем своєї релігійної ідентичності. Та й навіть для світських сіоністів це один із основних символів єврейського націоналізму. Коротше кажучи, маємо пряме зіткнення взаємозаперечних міфів.

Але корінь проблеми полягає не в міфах, хоч свідомість українського соціуму дуже міфологізована та нераціональна, все – таки епоха Просвітництва у нас закінчилася в 1991 році.  Наприклад, в часи Кордобського халіфату (арабське завоювання Іспанії в середньовіччі) євреї дуже вільно почувалися на мусульманських територіях, тоді ж як у християнській Європі вони постійно піддавалися гонінням. До речі, як тільки іспанці звільнили свою землю від арабів (Реконкіста) – вони відразу стали переслідувати євреїв, які воліли залишитися в Іспанії, а не відступили разом з арабами. Зараз же у Західному світі є дуже популярною концепція про спільну юдеохристиянську цивілізація, що протистоїть ісламу. Ця концепція є наріжним каменем в ідеології нинішніх західноєвропейських антиісламських рухів на кшталт «Пегіди» чи «Шведських демократів», партії Гірта Вілдерса, «Ліги захисту Англії» тощо.

Тобто я веду до того, що ці всі ідеологічні та міфологічні штуки є всього – на – всього прикриттям для реальних політекономічних інтересів та розбіжностей. Любов європейських ультраправих до Ізраїлю викликана не тим, що Євангеліє і Тора зазвичай продаються під однією обкладинкою, на якій золотими літерами написано «Біблія». А тим, що в світовому геополітичному та політекономічному розкладі Ізраїль входить до Першого світу, Західного блоку – разом із Північною Америкою, Західною Європою, Австралією і Новою Зеландією та Японією. Це так званий «золотий мільярд», тобто клуб найбагатших і найвпливовіших країн світу. Як ми бачимо, країни «золотого мільярду» розташовані майже на всіх континентах, а не лише в Європі. Раніше сюди ще входила Південноафриканська республіка в часи апартеїду (расової сегрегації), але після закінчення апартеїду вона спустилася сходинкою нижче – до «просунутого» Третього світу. Загалом, можна сказати, що Ізраїль та ПАР часів апартеїду – це держави – близнюки.

Чесно кажучи, подібність Ізраїлю до «апартеїдної» ПАР – це лише найбільш очевидна аналогія. Насправді ж, Австралія, Нова Зеландія, США та Канада теж можуть бути зараховані до цього списку. Єдина різниця в тому, що Держава Ізраїль (офіційна назва) та режим апартеїду в ПАР виникли майже одночасно в другій половині 40 – их років минулого століття, в часи заснування Організації об’єднаних націй.  Світ щойно пережив усі жахіття Другої світової війни, суспільна думка схилилася в бік більш гуманістичних цінностей, які й лягли в основу заснуваня ООН. Все-таки, трагічний досвід Другої світової війни, правда про нацистські концтабори, ядерні бомбардування Хіросіми й Нагасакі зробили значне світоглядне зрушення в умах людей – ідеї расизму, геноциду та людоненависництва були засуджені суспільною думкою. Тому, можна сказати, що Державі Ізраїль та режиму апартеїду в ПАР просто не пощастило – вони виникли на історичній арені запізно, коли ідеї національної виключності, расової сегрегації та практика створення гетто і концтаборів для тубільців уже вийшли з моди. А саме подібні ідеї і практики лежали в основі ідеології і політики режиму апартеїду в ПАР і, на жаль, донині є наріжним каменем існування ізраїльської держави. Тоді ж як американцям, канадцям, австралійцям і новозеландцям пощастило значно більше – вони винищили або позаганяли в пустельні резервації своїх тубільців ще тоді, коли це вважалося нормальним. Тому до часів заснування ООН і загальної гуманізації вони змогли теж долучитися до цього процесу і дати якісь права тим недобиткам корінних мешканців цих країн, які дожили до середини двадцятого століття.

Тоді ж як у ПАР чорного населення переважна більшість. Відповідно, надання політичних прав чорним у  ПАР автоматично означало обрання чорного президента і закінчення ери апартеїду, що і сталося на початку 1990-их з обранням Нельсона Мандели. В Ізраїлі палестинці хоч і не складають більшості населення, але Палестина, все – таки, займає біля половини території Ізраїлю, в тому числі міста Єрусалим, яке ізраїльтяни формально вважають своєю столицею. До того ж, значну частину Ізраїлю займає пустеля Негев, яка непридатна для сільськогосподарської діяльності. Тоді ж як на палестинських територіях Західного берегу річки Йордан досить сприятливі як для Близького сходу умови для сільського господарства. Саме на цих землях і відбувається колонізація, тобто створення поселень, в яких проживають переважно ультраортодоксальні євреї, або бідняки, які купилися на дуже вигідні умови, що держава створює для поселенців. Ці поселення створюються зазвичай на відібраних у палестинців сільськогосподарських землях.

Отже, з реальним, а не релігійно – міфологічним корінням конфлікту ми стисло розібралися: вся справа в тому, що чотири мільйони палестинців живуть у двох великих резерваціях на своїй землі, що була окупована Ізраїлем у 1967 році. Живуть без жодних політичних прав, Сектор Газа уже декілька років знаходиться у  торговельно – економічній блокаді Ізраїлем, що Радою з прав людини ООН (UNHRC) визнана абсолютно беззаконною. Проходять постійні принизливі перевірки солдатами по дорозі на роботу і з роботи: оскільки безробіття в Палестині сягає значних обсягів, то багато палестинців працює в Ізраїлі на найменш оплачуваних роботах. Уряд Палестини фактично є колоніальною адміністрацією, що фінансується Ізраїлем. Значні кошти, які Ізраїль витрачає на її фінансування, йдуть або на утримання палестинських силовиків, які тримають під контролем власне населення, або на особисті потреба палестинських владоможців. Тобто, палестинська адміністрація – це щось на кшталт органу самоврядування у в’язниці, що складається з найбільш привілейованих в’язнів, повністю утримується керівництвом в’язниці та допомагає останньому втихомирювати в’язнів зсередини, так би мовити.

Тому основною особливістю цієї «пре – Інтифади» є те, що вона направлена не лише проти окупаційного режиму Держави Ізраїль, а й проти власної колоніальної адміністрації під керівництвом Махмуда Аббаса. Є й інші визначальні риси, які відрізняють це повстання від двох попередніх Інтифад. Насправді, воно значно більш схоже на типовий рух «арабської весни», хоч і зі своєю палестинською специфікою. Переважно це молодь, що організовує демонстрації через соцмережі (Facebook, Twitter) та не довіряє палестинським політичним партіям. Силовий аспект протесту забезпечують молоді люди, не пов’язані з жодними політичними рухами, що наодинці, з ножами в руках, нападають на єврейських солдатів або поселенців. Це є вже власне палестинська особливість «арабської весни», адже відбуваються ці протести в окупованій країні, де оккупантом є не лише збройні сили, але й так звані «мирні поселенці» та навіть звичайні обивателі, що своїми бюллетенями підтримують існування окупаційного режиму. Тобто, можемо сказати, що нарешті «арабська весна» докотилася й до Палестини – це подвійне повстання, яке має як характерні для «арабської весни» риси (боротьба проти корумпованого авторитарного режиму Аббаса), так і національно -визвольний момент (боротьба проти фактичного режиму апартеїду щодо палестинців у Ізраїлі). До речі, Палестина – це не єдина окупована арсбська країна, що бореться за власну самостійність. Є ще й  Західна Сахара, яка перебуває під окупацією Марокко, де корінне населення витіснено в пустельні регіони, які відділені стіною від прибережних регіонів, куди активно заселяються переселенці з Марокко. До того ж, у прибережних регіонах знаходяться значні поклади корисних копалин.

Чим закінчаться протести в Палестині – важко сказати на даний момент. Хто міг прогнозувати чим закічиться «арабська весна» в Сирії у 2011 році? Це може призвести до демократизації Держави Ізраїль, поступової ліквідації апартеїду. Може до створення формально незалежної Палестини, визнаної міжнародним співтовариством, але фактично підконтрольної Ізраїлю. А може до радикалізації та ісламізації палестинської молоді, виникнення Ісламської держави в Палестині. Останній варіант веде до загрози реального апокаліптичного конфлікту, де з обох сторін будуть відрізатися голови за Аль – Акс чи Єрусалимський храм. Поживемо – побачимо…

P.S. Щоб моя оцінка становища палестинців під ізраїльською окупацією не видавалася «маячнею навіженого антисеміта» раджу всім переглянути документальний фільм «Окупація 101», присвячений саме цьому питанню.

Олександр Січкар, для «Страйку»




Loading...



Залишити коментар