У пошуках справжнього ринку

0

309 копия

До написання цієї статті мене підштовхнуло ознайомлення із сучасною історією легендарного українського журналу перекладної літератури «Всесвіт». Коротко про історію журналу: був заснований 1925 року трьома корифеями тодішньої української культури – Миколою Хвильовим, Василем Елланом – Блакитним та Олександром Довженком (обіймав посаду графічного редактора журналу). Журнал планувався ще в 1919 році за часів УНР, але в тих умовах було не до літератури. Журнал видавав зарубіжну прозу та мав дуже хороші ілюстрації (називався українським ілюстрованим журналом). Тираж сягнув одного мільйона примірників на рік (захмарні для тих часів цифри). Потім у 1933 році Хвильовий застрелився, почалися масові репресії інтелігенції і журнал у 1934 році закрили. Майже всі його працівники були репресовані.

У 1958 році на хвилі хрущовської «відлиги» випуск журналу було відновлено. Вирішено було прибрати графічну складову та сконцентруватися суто на художньому перекладові. Половину обсягу журналу мали займати твори письменників із соцтабору, інша половина мала містити твори західних письменників дружніх до СРСР (їх тоді називали прогресивними), де б критикувався капіталістичний лад. В основу журналу було покладено принцип друкувати твори лише першими в СРСР, таким чином поборювати насаджувану вторинність української культури щодо російської. У 1970 – их головним редактором був Дмитро Павличко, журнал почав друкувати не дуже шановані радянською цензурою твори, за що набув слави у межах усього Радянського Союзу. Пік припав на середину 70 – их коли у «Всесвіті» надрукували роман Маріо П’юзо «Хрещений батько» про будні італійської мафії в США. Інтелігенція з усього СРСР читала роман українською мовою, примірники журналу везли з Києва поруч із дефіцитним тоді «київським тортом». Потім у 1978 Павличка та деяких працівників звільняють за надмірний націоналізм. Головредом стає штатний пропагандист Віталій Коротич, який тоді писав вірші про Леніна та гнівні опуси проти Америки та капіталізму (в часи «Перебудови» уже на посаді головреда московського «Огонька» Коротич почав змішувати з лайном усе радянське, при цьому залишаючись членом КПРС до 1991 включно).

І тут ми переходимо до найцікавішого періоду в історії журналу – горбачовської «перебудови». У 1986 Коротича підвищили в Москву, головредом став Олег Микитенко і почалася для журналу золота пора. До 1989 цензурний тиск остаточно зникає і журнал починає друкувати все, що вважає за потрібне. Державне фінансування зберігається, тираж у 1991 році досягає 650 тисяч екземплярів. І тут ми підходимо до найцікавішого, дамо слово Олегу Микитенку, легендарному головреду журналу протягом 1986 – 2007 років:

… нинішню громадську позицію «Всесвіт» почав формувати ще на початку перебудови, а остаточно цей процес завершився 1991 року. Відтоді журнал — позапартійне, незалежне видання, яке свідомо поставило перед собою мету сприяти національному відродженню незалежної України і вважає своїм обов’язком послідовно розкривати на матеріалі міжнародної публіцистики нагромаджені протягом 73 років гори брехні й дезінформації про Україну… Якщо говорити про майбутнє «Всесвіту» з економічного погляду, то перспективи журналу в суцільно темних тонах ми не хотіли бачити. Журнал 60 років працював в умовах соціалістичної економіки, років із десять живе в перехідний період від економіки планової до ринкової і, будемо сподіватися, дошкульні уроки псевдоринку допоможуть йому належно вписатися у справжні ринкові відносини. Характер і напрям «Всесвіту» як вісника іноземної літератури навряд чи зміниться в наступні десятиріччя, проте до таких дійових засобів журнальної практики, як комерційна реклама, ми намагатимемося вдаватися значно ширше, ніж досі”. – Виділення моє.

Зараз Ви, шановний читачу, і зрозумієте для чого була ця затягнута історична передмова і для чого взагалі писалася ця стаття. Знову, з Вашого дозволу вдамся до розлогого цитування пана Микитенка:

З юридичного боку «Всесвіт» – це товариство з обмеженою відповідальністю – «Видавничий дім «Всесвіт». Головна мета його існування – видання журналу.

«Створення товариства допомагало журналові виживати, – пояснює пан Микитенко. – Адже нам потрібно діставати кошти на видання. Це гроші і на папір, і на друк, і на зарплату працівникам, і комунальні платежі…»

Після перебудови та інфляції у «Всесвіту» контингент читачів значно зменшився. У студентів, вчителів, міської й сільської інтелігенції, бібліотек просто бракувало коштів, зауважує шеф-редактор.

«Коли за тих самих часів постала загроза того, що книграні, бібліотеки і видавництва можуть залишитися без своїх приміщень, «Всесвіт» вирішив приватизувати своє, – розповідає Микитенко. – А як приватизувати?… На обрії з’явилася фінансова організація «Сократ», котра запропонувала викупити приміщення для журналу, а за це – отримати половину. Нам довелося піти на це. У нас вдвічі зменшилась площа. Половину отримав «Сократ».

«Ми стали жити на половині. Одну кімнату велику здавали в оренду, в інших чотирьох – працювали. А півроку тому орендар пішов, тож ми залишилися зовсім без грошей, без орендних коштів. Нам стало зовсім сутужно».

У «Всесвіті» діє жорсткий режим економії на всьому, невеликі зарплати… «Зараз ми їх трохи збільшили. Шеф-редактор та головний редактор отримують по 2000 грн, заступник головного редактора – 1800 грн, – ділиться Олег Микитенко. – Це вже нам краще стало жити. Але грошей все одно немає. Вірменський номер дав якусь копійку, почали вилазити з боргів…»

А от що каже нинішній головний редактор журналу Дмитро Дроздовський: «Всесвіт» випав із літературного мейнстриму десь у 1993-94 рр., коли всіх охопила масова паніка через гіперінфляцію. Та й чи легко живеться сьогодні нашим читачам? Розумію, що хтось має обирати між коштами на передплату і чимсь життєво важливішим.

Ну що ж, перехід до псевдоринку видався на славу, нічого не скажеш. Певно в 1991 році ринкова економіка уявлялася трохи не так. А ось що відбулося з журналом у 2012 році.

26 квітня до редакції прийшли троє людей. Вони представились як юристи і сказали, що мають доручення від колишніх працівників журналу. «Вони вже тут не працюють, але були і залишаються членами товариства з обмеженою відповідальністю, і володіють 60%, – пояснюють у виданні. – Юристи сказали, що приміщення вже не наше, а продане – наші пенсіонери продали свої частки».

Із колишними працівниками «Всесвіту» ще не зв’язувались. «Ми знаємо, що вони продали частки зі слів «юристів», – каже пан Микитенко. – І ми не маємо підстав у цьому сумніватись».

На запитання, кому були продані частки, «юристи» пом’ялись, а потім зізнались: пану Сергію Клименку, засновнику групи компаній «Траектория».

«Клименко! Нам знайоме це прізвище, – зітхає Олег Микитенко. – У одному приміщенні з нами, через коридор, була редакція журналу «Вітчизна». Вони продали свої частки та права якомусь бізнесмену, а в нього їх перекупив пан Клименко».

Одного дня працівники «Всесвіту» побачили, що у приміщенні «Вітчизни» почався ремонт. Редакцію перенесли спочатку на вулицю Фрунзе, відтак – на Оболонь… «П’ять разів вони змінювали приміщення, – кажуть у «Всесвіті». – І зрештою «Вітчизна» припинила своє існування – вже 2,5 роки вона не виходить. Журнал знищений».

«Тепер до нас приходять люди, начебто юристи, і кажуть, що це приміщення нам вже не належить, воно продане, і за цим стоїть пан Клименко. А за його спиною, мовляв, якісь нардепи. І нам пропонують забиратись: або продавайте свою частку, або без вас обійдуться, будь-що  вас тут не буде, – розповідає Олег Микитенко. І наголошує, що 40% досі володіють ті, хто досі працює у «Всесвіті».

Каже, відвідувачі дверей не вибивали і документів не знищували, хоч така інформація і була поширена в мережі. Але чинили тиск на редакційний колектив. «Я трошки перехвалювався, мені навіть швидку викликали, – зізнається 83-річний шеф-редактор. – Це нічого. Але факт психологічного натиску явний».

Ну що ж, болючий процес вписування у «справжні ринкові відносини», як ми бачимо, триває на повну силу. Забігаючи наперед, зазначу що журнал все – таки вижили зі свого проміщення і зараз воно просто стоїть пусткою в центрі Києва. Але поглянімо як на цей процес вписування у «справжні ринкові відносини» реагують у самому журналі:

Але, на жаль, сьогодні поціновувачів світової літератури все менше. І нинішня ситуація в Україні сприяє цьому. Криза, розпочата ще в 90-і, в період страшної гіперінфляції, коли професори виходили на ринок, щоби продавати свої книжки (а це для них — найбільший скарб!), і досі засіла в голови багатьох. А як інакше пояснити той факт, що наклад, по суті, єдиного фахового журналу світової літератури, аналога відомих польської «Літеритури на свєчє», американського “Нью-Йоркера” та російської “Иностранной литературы” коливається від 1800 до 2500 примірників

У будь-якій цивілізованій країні держава вже давно б мала забезпечити повноцінне функціонування такого видання, власне, таким самим шляхом пішли росіяни, заручившись підтримкою Міністерства інформації і преси. Або ж мав знайтися благодійник-меценат, який міг би увічнити своє ім’я, закарбувавши його на шпальтах видання серед добродіїв, чия благочинність допомогла відродити часопис, що вже сам по собі є легендою.

На жаль, ці речі і досі є вигадкою, фантазією impromptu. В нас перспективніше вкладати гроші у футбол, у дорогі брязкальця, але не в науку та продукти людського розуму й духу, в нетлінні скарби світової культури, які подарували Овідій, Сервантес, Шекспір, Бальзак, Дюма, Гоголь, Шевченко, Достоєвський, Цвєтаєва, Фаулз, Еко, Павич…

Ми в гонитві за миттєвим часто забуваємо, що людина — не лише біологічна оболонка, але щоб це зрозуміти, потрібно здійснити над собою духовну та інтелектуальну роботу. Сліпий не побачить сонця. Перед тим, як увійти до раю, герой “Божественної комедії” мав промити очі. Так само і в царині гуманітарній. На жаль, ані українська держава, ані Міністерство культури і туризму, ані Міністерство освіти і науки України і досі за всі роки Незалежності не звернула уваги на видання, на якому виховувалися мільйони читачів.

Доводиться констатувати, що поціновувати себе ми не вміємо, принаймні так запевняють “наші” політики, різної масті, різного кольору. А як інакше пояснити ситуацію, що журнал, який подарував українському читачеві тисячі романів, поетичних добірок, цікавих статей, розвідок, інтерв’ю, оглядів і досі залишається без державної підтримки!

Хочемо чи ні, але журнал “Всесвіт” є тим об’єктом, який мала б підтримувати саме держава, хоча і приватне меценатство наразі також є вкрай потрібним для успішного розвиту. Розумію, сьогодні більшість воліє миттєвих результатів. Але жодна перемога на Євробаченні не забезпечить того результату щодо світової співпраці у царині культури, як це може зробити співпраця через журнал, який має величезну історію, редакція якого пам’ятає П. Тичину, М. Рильського, М. Бажана, Д. Павличка, М. Лукаша, Г. Кочура… – Виділення моє.

Все, на цьому цитування закінчено! Отже, що ми бачимо на прикладі цього пасажу: держава повинна, держава мусить, державі необхідно, але якщо якийсь благочестивий приватний меценат зголоситься – ми теж не будемо заперечувати. Але чому б вам, шановні добродії, не звернутися по допомогу до «невидимої руки ринку»? Як ми знаємо з неоліберальної політекономії, держава – це вкрай неефективний власник (далі має йти хрестоматійний опис краху економіки Чилі в часи Альєнде, поки не прийшов месія – Піночет із «чиказькими хлопчиками»). Ви, шановні панове, в 1991 році поширювали байки про чилійське економічне диво, закликали до приватизації – тепер насолоджуйтеся приватизацією власного журналу. А по допомогу звертайтеся до міжнародного фонду «Відродження» фінансового спекулянта і пройдисвіта Сороса, державу нічого турбувати!

Як уже зазначалося в цитуванні, журнал Спілки письменників «Вітчизна», який у 1990 році вперше легально надрукував працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» так вписався у «справжні ринкові відносини», що тепер на його місці магазин нижньої білизни із захмарними цінами. І ця ситуація ілюструє становище української культури взагалі. У двадцятому столітті українська культура мала два піки у своєму розвитку: період «українізації» 20 – их років та горбачовську «перебудову». Чим вони схожі між собою: а) в української культури була державна підтримка; б) не було централізованої політики зросійщення. 90 – ті роки стали для української культури чимось подібним до 30 – их. В цей час з україномовної літератури зникли цілі жанри, наприклад фантастика та детектив.

Згаданий журнал «Всесвіт» 1990 року відкрив серію масової україномовної літератури «низького жанру» (детектив, кримінал і таке інше) – серія протрималася рівно три роки 1990 – 1992. Заснована в 1990 році видавництвом «Дніпро» серія «Фантастика. Пригоди. Детектив» протрималася аж до 1993 року. Заснована дитячим видавництвом «Веселка» у 1991 році серія «Зарубіжна фантастика» протрималася аж до 1994, при цьому вийшло лише три книги у серії. Серії «Пригоди. Подорожі. Наукова фантастика» та «Пригоди. Фантастика» видавництв «Молодь» та «Веселка» зникли в 1991 році поклавши фактичний кінець україномовній науковій фантастиці. Журнал «Наука – Фантастика», що був перейменований у 1991 із журналу «Знання та праця» (український аналог загальносоюзної «Техники Молодежи») протримався аж до 1996 року. Згадане вже комсомольське видавництво «Молодь» останню свою україномовну книгу випустило в 1992 році, в часи ж «совєцької окупації» в ньому виходили десятки найменувань української літератури в рік, переважною більшістю зовсім не пропагандистські. Як видно з сайту «Книгоман» за всі 90 – ті роки видавництвом «Дніпро» було видано менше літератури аніж за один 1991 рік. Легендарні серії світової перекладної прози та лірики у цьому ж видавництві чомусь теж припинили свої існування в 1991 році. В 2000 – них видавництво «Фоліо» відновило серію «Бібліотека світової літератури», де в переважній більшості передруковує переклади радянських років.

Отже, що ми маємо: 1991 року нарешті впав диктат радянської імперії, встановилася демократія та ринок, українська культура звільнилася з кайданів партійної цензури та отримала всі умови для свого вільного розвитку в незалежній державі. Зараз це звучить як «тролінг», але в 1991 році це було змістом всіх без винятку статей у тоді ще фінансованих радянською державою письменницьких журналах. Нічого з цього не сталося. Диктатура капіталу виявилася для української культури не менш згубною, аніж диктатура ненависної КПРС. Але тут є аж цілих два «але»: по – перше, капітал діє приховано, без червоних транспарантів із закликами до перемоги капіталістичної праці та без закликів до капіталістичного будівництва. На відміну від неіснуючого соціалізму, який насаджувався через засоби державної пропаганди державно капіталістичної системи, реально існуючий капіталізм ховається за ширмою демократії. Ви не знайдете жодної капіталістичної партії у світі, майже всі вони називаються демократичними. Дуже хитро придумано, адже нав’язування певної ідеології породжує зворотній процес. По – друге, капіталізм уже свій рідний, незалежний, немосковський.

Тут може виникнути резонне заперечення, мовляв у «розвинених країнах» ситуація не настільки катастрофічна як у нас. Але ж на те вони й «розвинені країни», тобто ті, що входять до капіталістичного центру та отримують свою ренту з експлуатації периферії. А в останній Україна саме й знаходиться. Відповідно, будь – які спроби запозичення культурних практик цих країн у нас не діють, як пусті скриньки для бук – кросингу, поставлені в центрі Києва. Така ситуація не є типово українською, вона притаманна для всього Третього світу, де культура не розвивається, а животіє. І в 1991 році відбувся перехід України з розвиненої індустріальної напівпериферії до слаборозвиненої переважно аграрної периферії, якою вона є нині в 2016 році. Відповідно, культурний процес перейшов у режим виживання. Письменники вже забули, що таке гонорар. Розвинена культурна індустрія що існувала з 1956 по 1991 рік у цілком європейському стилі перетворилася в партизанські вилазки ентузіастів. Переклад існує лише за рахунок грантів. Наприклад, приглянімося до серії «Зарубіжна проза хх століття», що виходила у видавництві «Дніпро» з 1988 по 1991 роки. Просто нереальні показники для нинішнього літературного процесу, де вихід одного перекладу – це вже подія. І, зауважте, без жодних грантів, хоча зараз без них видавати перекладну літературу майже неможливо. А з тим відпадають цілі регіони, які не можуть фінансувати переклади власної літератури. Наприклад, як багато сучасних румунських письменників ми знаємо? А це ж наш безпосередній сусід.

Є спроби за допомогою краудфандингу фінансувати переклад літератури, але, як бачимо, у всіх книжках величезний недобір з боку жертводавців. Та й виглядає це утопічно в країні, де щодня збирають гроші на протези пораненим на війні. Є цікавий проект перевидання забутих перекладів «Вавилонська бібліотека». Але найдинамічніше розвивається галузь сканування і оцифрування виданої переважно в СРСР літератури в інтернет – бібліотеках. Українська фантастика і детектив зникли з полиць книгарень, але вони вільно існують у постіндустріальних лагунах інтернет – бібліотек і торентів. Думаю, варто звикнути до факту, що золоті часи українського перекладу вже позаду, читати ті скарби, що вже були видані, сканувати їх і чекати кращих часів, коли українська культура знову матиме своє відродження, яке неможливе в умовах нинішнього периферійного капіталізму африканського штибу.

  1. P. S. Наклад журналу «Всесвіт» (інформація з Вікіпедії):
70 115 (грудень 1989)
3702 (листопад 1996)
1010 (вересень 2015) примірників

Олександр Січкар, спеціально для «Страйку»





Loading...



Залишити коментар