Україна не Роджава - Перший Соціальний

Україна не Роджава

0

206 копия

Останнім часом у російськомовному сегменті «прогресивного інтернету», як і в західному, з’явилася мода на курдських повстанців. Фото з озброєними курдськими жінками стали ледь не політичним фетишем у ліваків, як у 60-ті фото Че Гевари та партизан В’єтнаму. Ну що ж, у цьому немає нічого поганого, якби не одне але: якби це не було втечею від реальності. Як кажуть в народі, добре там де нас немає. Тобто добре боротися з турецьким чи саудівським імперіалізмом із Москви. Підозрюю, що боротися із Стамбулу чи Ер-Ріяду проти російського імперіалізму теж непогано. Добре коли є абсолютне зло (бородаті мракобіси з «Ісламської держави) та абсолютне добро (симпатичні дівчата з курдських загонів самооборони). Наскільки ж це все простіше і «прикольніше» аніж розбиратися в україно-російській війні на Донбасі. Це ж треба боротися проти власного, – російського, імперіалізму. Тобто йти не лише проти влади, але й проти соціуму, який дії цієї влади щодо України підтримує. А, значить, втрачати підтримку народних мас через свою принциповість. До речі, саме так діють турецькі ліві (принаймні, частина з них), що підтримують курдських повстанців, наражаючи себе на небезпеку державних репресій та суспільного неприйняття.

До того ж, тут треба діяти. Тобто обирати одну зі сторін, яку ти підтримуєш, а іншу – проти якої ти борешся. Підтримуєш «національно-визвольну боротьбу Новоросії» – чому ти досі не там? Виступаєш проти російського імперіалізму – треба, принаймні, брати участь у антиімперських акціях протесту в Росії, тобто стати «национал-предателем». Як у Туреччині, де підтримка курдського руху – це дії, причому, досить небезпечні.

Крім усього іншого, тут ще й треба думати. Адже в українському конфлікті все не так однозначно, принаймні, сторонньому спостерігачеві. «Новоросія» наче й не така реакційна, як «Ісламська держава», – навпаки, декларує боротьбу проти фашизму, проти олігархів, принаймні, устами таких своїх представників як покійний Олексій Мозговий. Україна ж точно не така прогресивна, як Роджава з її демократично-соціалістичними перетвореннями. Там є свої недоліки, наприклад, деякі анархісти звинувачують Робітничу партію Курдистану в авторитаризмі та позасудових розправах з опонентами, але неонацистів та маніяків-збоченців, як в українських підрозділах «Азов» і «Торнадо» там напевне немає. Не треба глибоко закопуватися в книжки, до того ж, україно- чи англомовні. З курдами ж усе просто: бездержавний народ, веде національно-визвольну боротьбу під прогресивними гаслами «демократичного конфедералізму», тобто бездержавної соціалістичної демократії, бореться за права жінок. В Україні ж, навпаки, все дуже складно: Україна вже більше 20-ти років як незалежна держава, а претендує на антиімперіалізм і національно-визвольну боротьбу, «народ «Новоросії» навпаки бездержавний. Неоліберальна прозахідна політика Києва теж не викликає такого щирого ентузіазму, як соціальні перетворення в галузі самоврядування у Роджаві.

Тому щодо України і конфлікту на Донбасі російські ліві намагаються зайняти позицію посередині, «ні нашим, ні вашим», «виважену» позицію. Так щоб можна було пробігти між крапельками, так щоб уникнути відповідальності, так щоб дуже не заглиблюватися в суть того, що відбувається. Це мені нагадує позицію наших радянсько-пострадянських вчительок, які в будь-якій бійці між школярами відразу таврують обох як винуватців, навіть не бажаючи розібратися в суті, – може один знущається над іншим, а другий з останніх сил відбивається. Простіше ж сказати що обоє винні та «не морочити собі голову». Адже потім прийдуть батьки юного садиста, а такі діти, чомусь, дуже часто походять із сімей міліціонерів чи просто заможних людей.

Але, для історичної справедливості варто сказати, що активісти українського «Євромайдану», волонтери, добровольці не зробили нічого для того щоб завоювати міжнародний авторитет. Вони люблять закочувати до неба очі, складати на грудях руки і зажуреним голосом повторювати що «світ нас не підтримує», «Європа від нас відвернулася» і так далі. Але ж корінь проблеми завжди варто шукати, в першу чергу, в самому собі, а не в іншому. Отже, мусимо з усією відвертістю визнати, що «Майдан» і наша війна на Донбасі не цікаві нікому крім прибалтів, поляків, грузинів, молдаван, можливо ще румунів[i]. Це ті країни, які ще мають свіжі рани від агресії російського імперіалізму та бояться її повторення. Для Заходу ж Майдан не запропонував нічого принципово нового. Типовий бунт у країні Третього світу, –  в Африці такі майдани стаються щороку, майже кожні вибори там супроводжуються кривавими зіткненнями між прихильниками різних кандидатів. Оскільки в українських патріотичних і проєвропейських колах не заведено цікавитися політикою поза Україною, Росією та Європою з Америкою, тому виникає відчуття обраності та месіанізму.

В ідеологічному плані «Майдан» теж не запропонував нічого нового – типова європейська християнська демократія плюс неоліберальні реформи з дрібними домішками неофашизму. Європейському обивателеві подобається поміркований консерватизм, не дуже подобаються, або й зовсім не подобаються неоліберальні реформи та дуже не подобається ультраправий радикалізм. Тому реакція на «Майдан» була досить стриманою. До того ж, варто розуміти, що підтримкою закордонних революцій та війн переймаються не скільки середньостатистичні обивателі, скільки різного роду пасіонарні меншості. В нинішньому Західному світі це феміністки, зелені, правозахисники, ліваки, ультраправі та ісламісти. Для західних лібералів і феміністок «Майдан» був занадто консервативним, для лівих занадто фашистським і неоліберальним, для ультраправих занадто ліберальним і проамериканським.

В Сирії Ситуація повністю протилежна – там кожен може знайти собі якусь силу до душі. Для мусульман є ісламістські групи на всі смаки: від поміркованих до «Ісламської держави». Для феміністок, зелених і лівих є Роджава, ідеологія «демократичного конфедералізму», яку пропагує Абдула Оджалан, лідер курдського руху, саме базується на фемінізмі, екологізмі та бездержавному демократичному соціалізмові. Грецькі та російські ультраправі ж воюють на боці Башара Асада. Не дарма західні медіа починають свої випуски міжнародної хронічки саме з подій у Сирії, тоді ж як події на Донбасі часто ігнорують узагалі, чого не скажеш про польські медіа, де конфлікт в Україні і справді є основною темою. Із західних ЗМІ на Донбасі ефективно і систематично працює лише VICE News, знімаючи чудовий цикл репортажів Russian Roulette. Але ж VICE News займає нішу «ЗМІ для маргіналів», вони їзять саме туди, куди не добираються мейнстрімні західні медіа. Тоді ж як у сирійському Курдистані західні журналісти «бігають табунами». Уже не злічити обкладинок журналів із зображеними на них бійцями курдських жіночих загонів самооборони: вони попали в тренд, як кажуть професійні журналісти.

Олександр Січкар, для «Страйку»

[i] Румуни вважають себе одним народом з молдаванами, а в Придністров’ї під час конфлікту, одним з найпопулярніших лозунгів був «Смерть румунам». Певно, румуни цього ще не забули.

 




Loading...



Залишити коментар