Українське село проти непроханих гостей

0

162 копия

Офіційно громадянська війна в Україні закінчилася у листопаді 1920 року, але боротьба за незалежність (визвольні змагання) тривали до 1922 р. у вигляді рейдів повстанських загонів та партизанської війни. Українське село в цей час постійно вибухало стихійним протестом проти «гостей з Півночі» – владних комісарів, податковців, продзагонівців, керівників радянських установ. Особливо активно село проявляло своє невдоволення владою у 1921 р., коли в радянський Україні тривала “викачка” продрозкладки. У червні 1921 р. сталося повстання селян села Познанка під гаслом “Комуністи – злодії!”.

Влітку 1921 р. по всій Україні проходили селянські повстання проти стягування продрозкладки. Учасників селянських заворушень розстрілювали, відправляли під арешт, висилали до Уральської губернії, конфіскувавши їхнє майно. До кінця 1921 р. продрозкладка в Україні була зібрана на 70% “завдяки” масовим репресіям.

З листопаду 1921 р. в Україні став лютувати страшний голод, причиною якого був як неврожай, так і продовольча політика “червоних”. Селяни були раздратовані діями загороджувальних загонів, що конфісковували хліб. Якщо у російських губерніях Нова економічна політика призвела до заміни продрозкладки продподатком вже влітку 1921 р., то в Україні продрозкладка тривала до 1922 р. і призвела до сотень тисяч смертей від голодомору.

Як повідомляють оперативні звіти ЧК по селах розвивається “бандитизм на ґрунті голоду”, почалися стихійні повстання, “голодні бунти”, що  супроводжувалися вбивствами членів КП(б)У, радянських активістів, розгромами виконкомів сільрад. Селяни, у тому числі і бідні – “незаможники”, нападали на засипні пункти, знищували списки боржників. Селянські вимоги були простими і відбивали безвихідність становища: “Дайте хліба або вбийте!”.

У лютому – квітні 1922 р. стихійні повстання починалися з причини “викачки хвостів продрозкладки”, “викачки голодних пайків” (“голпайков”) на допомогу голодуючим Поволжя (Промгол), що збирали з українських селян, які вже самі вмирали з голоду. Влітку 1922 р. проходили нові “заворушення” селян із приводу зборів внесків у “Помгол”.

Весна 1922 р. давала «ознаки загального повстання» селян, у яких забиралися останні харчі і, тим самим, життя. Райони, що не сплатили продподаток навесні 1922 р., проголошувалися “чорними волостями”, у яких проводилися масові репресії проти селян – оголошення селян “відповідачами”, “заручниками”, використовувався принцип кругової поруки. По деяких повітах України владою збирався повторний продподаток, що призвело до обурення селянства і перехід “заворушень” в активну форму – побиття членів  виконкомів рад і “червоних” активістів.

Чекістські звіти, розглядаючи становище в Одеській губернії, повідомляли, що у березні 1922 р. по селах Жури (Балтський повіт) та  Аджалик (Одеський повіт) «при зборі продподатку спалахнули повстання, що були придушені нашими військами», у селі Добре (Первомайський повіт) після арештів неплатників податків почалися підпали будинків радянських працівників. Юрба селян оточила волосний виконком, будинок голови ревкому, загрожуючи вбити всіх сільських комуністів. У склі Олексіївка (Херсонського повіту) в працівників сільрад селяни кидали каміння, протестуючи проти їхнього «керування».

До активних форм опору можна віднести “жіночі бунти” – вуличні виступи жінок по селах і стихійні мітинги голодних селян біля сільрад. Селянський саботаж продрозкладки іноді перетворювався на погроми пунктів збору хліба (зсипних пунктів). ЧК у 1922 р. відзначала випадки “знущання з співробітників продкомісій”, побиття радянських сільських чиновників, підпалу їхніх будинків.

Невдоволення селян виявлялося в актах економічного терору: у “псуванні” телефонних і телеграфних дротів, розгромі поштових контор, зсипних пунктів, пошкодженні залізничних колій, підриві мостів. Формами селянського протесту були напади на хлібозаготівельні пункти, що закінчувалися розкраданням і знищенням зібраного продовольства, До пасивних форм опору селянства можна віднести відмови від сплати  продподатку, гужової повинності, відмова від участі в сільських сходах, бойкот виборів до рад, ігнорування посівних кампаній. З особливою гостротою боротьба проти продподатку точилася до кінця 1922 р., коли селянин повинен був сплачувати 18 видів податків.

Серед селянства Одещини та Поділля однією з форм пасивного опору була втеча з радянської України до Румунії через прикордонну річку Дністер. У Балтському повіті 40 селян, рятуючись від голодомору та державного терору, прийняло іудейство з надією отримати дозвіл на вільний виїзд з УСРР до Палестини.

Для 1922 – 1923 рр. характерний потяг селян України до створення селянських спілок. Селяни вважали, що такі спілки повинні захищати їхні інтереси, і навіть пропонували перетворити «Комітет незаможних селян» (провладні селянські організації)  на селянську спілку. Але влада заборонила селянські спілки, а її організаторів репресувала. Чекісти попереджали, що за організаторами селянських стоїть контрреволюція – члени партії есерів, махновці, “петлюрівці”. На початку 1924 р. селяни Південного заходу України прагнули створити організацію “Селянский земской союз”, під  гаслом “Уся влада селянам!” та провідом повстанського отамана Лохвицького -“Іскри”.

“Кублом контрреволюції” чекісти вважали і самостворену сільську кооперацію. З серпня 1920 р. незалежні кооперативні організації почали ліквідовуватися або об’єднуватися під контролем КП(б)У. До літа 1921 р. було припинено діяльність самодіяльних кооперативів, але у 1922 р. селяни намагалися відновити незалежну кооперацію на селі.

До липня 1925 р. в УСРР існували сільські громади, що охоплювали всіх мешканців села і конкурували за владу з радами. Наприкінці 1922 р. “Комітети незалежних селян“ (КНС) були позбавлені адміністративно-господарських функцій, перетворені владою на громадські організації. З цього часу КНС дозволяли собі критику влади “зліва”, з приводу “обуржуазнення”. Резолюції з’їздів місцевих КНС (1922 р.) були спрямовані проти Нової економічної політикі радянської влади.

Перевибори у сільради в 1924 р. “активізували село”, причому загальним настроєм було неприйняття “призначенців-чужинців” у виконкомах. “Біднота” виявляла своє невдоволення податками, політикою “ножиць”, виділенням землі цукровим заводам, новими податками на сади, незаконними поборами влади. 1924 р. ціни на хліб впали, і після виплати всіх податків (23 – 26 карб.) “бідняки” залишалися без засобів до існування. Виступи часто набувають форми політичного “радянського бандитизму”. В одній із численних листівок, що поширювалися серед селянства, були такі слова: “Ви бачите, громадяни, що податки йдуть на шик і блиск службовців буржуазного непу. Незаможник і бідняк, невже ти не бачиш, що навколо тебе повстають твої брати, збираються загони, щоб одним міцним ударом скинути нових панів, зкуркулених комуністів”.

Віктор Бельський, для Страйку




Loading...



Залишити коментар