Валенса і Лула: кінець порівнянь

0

????????

Кілька років тому Лех Валенса вручив Луїсу Інасіу «Лулі» да Сілві премію Фонду Валенси з формулюванням: «За діяльність із зниження соціяльної нерівності та зміцнення впливу країн, що розвиваються».

Зустріч колишнього президента Польщі (1990-1995) — лауреата Нобелівської премії миру 1983 року — і його бразильського колєґи (2003-2010) відбулась у Гданську — саме там, де на початку 1980-х років Валенса очолив страйки, що призвели до появи першої незалежної профспілки у країнах радянського блоку.

Хоча обидва національні лідери мають однакове походження — є вихідцями з небагатих сімей, робітниками за фахом, керівниками профспілок, що боролись проти диктатур — відмінності в ситуації їх країн не так-то просто визначити з першого погляду.

Як підкреслив провідний бразильський економіст і політолоґ, один з теоретиків «залежного розвитку» Теотоніу Дус Сантус, визначальні вектори політичного розвитку [Східної] Европи та Латинської Америки, виявилися прямо протилежними: якщо в Польщі синонімами свободи стали капіталізм і «вільний ринок», то до Бразилії «вільний ринок» прийшов з диктатурою, а свободу можні знайдена лише разом з соціялізмом.

У 1980-х Лула захоплювався Лехом Валенсою. Тоді він порівнював себе з Валенсою; в ті часи навіть проста фотоґрафія поряд із зіркою незалежного профспілкового руху мала вкрай важливе значення для успіху боротьби Лули. Вони зустрілись. Проте виявилось, що Валенса прагнув знищити комунізм, а Лула — створити його. Розсталися без будь-яких симпатій.

Разом з тим, коли в 1985 році диктаторський режим в Бразилії впав, Валенса відправив своєму колєзі у [профспілковому] русі теплі привітання. Зате вже 1989 року, щойно Польща увійшла до «родини демократичних країн», лідер «Солідарности» почав вихвалитися тим, що сам він президентом став, а от Лула — ні.

Нажаль, така радикальна зміна в соціяльному статусі стала чревата дуже сумними наслідками для Валенси, і за кермом влади він моментально розгубив усі свої достоїнства. Через індивідуалізм, зарозумілість і тягу до конфліктів Валенса провалився на наступних виборах і увійшов в історію країни як один з найбільш непопулярних політиків.

В економічній царині Валенса прагнув відновити капіталізм. Його віра в самореґулюючий ринок і мантри в дусі «нерівність є корисною для економіки» були типовими для епохи «кінця історії»[1].

Так, населення країни, що з головою занурилась у переживання постсоціялістичної травми, вже не чинило опору ні початку широких неоліберальних реформ, ні «шоковій терапії». Але мірилом успішности цих реформ стала, зокрема, марґіналізація профспілок. Благо вони, як зізнавався Валенса, «були корисними для повалення комунізму, але недоречні при капіталізмі».

Він відмовився від боротьби за інтереси трудящих і взявся захищати потреби капіталу, в процесі їх обслуговування поховавши все, що могло нагадувати про робочу солідарність. Підсумок був передбачуваний: катастрофічне зростання нерівности, деіндустріялізація країни, величезне безробіття та підпорядкування Польщі ґлобальній капіталістичній системі — як периферії.

Коли того самого 1989 року Дус Сантус говорив своїм колєґам у Польщі та Угорщині «ласкаво просимо в економічну відсталість», вони тільки те й могли, що знизувати плечима, нічого не розуміючи…

Опинившись без роботи, Валенса заснував фонд власного імені та присвятив себе особистому збагаченню і самореклямі. Він перетворився на найманого базіку та «радника» готових заплатити побільше.

Найбільш показово це проявилося в липні 2005 року, на святкуванні не честь мексиканського президента Вісенте Фокса[2], де Лех Валенса не забув похизуватися своїм кредо: «користування демократією напряму залежить від товщини чекової книжки». Або коли він розпродавав мережу маґазинів, що вона завоювала погану славу масовими порушеннями прав трудящих.

Шлях Лули до президентства був набагато складнішим. Одначе, прийшовши до влади, він показав, що зміст демократії та сутність капіталізму можна уявляти інакше. І що навіть при всій обмеженості істнуючого суспільства можна боротися з капіталізмом заради демократії. Тим самим Лула поставив під питання неоліберальні доґми свого попередника Фернанду Енріке Кардозу (зауважимо, що Теотоніу Дус Сантус — непримиренний критик теорії «спадкоємности» між Кардозу та Лулою).

Лула не приховував, що головну проблєму капіталізму та демократії він бачить у нерівності — і присвятив свою діяльність боротьбі з ним. Тим самим він не тільки допоміг мільйонам своїх співгромадян вирватися із злиднів, але й заклав основи економічного розвитку країни.

Вельми своєрідна похвала з боку Кардозу («Лула, це — Валенса, який засучив рукава») стала визнанням досягнень бразильського президента. От тільки з того часу шляху Лули та Валенси зовсім розійшлися і, як зауважив Дус Сантус, «вони стали непорівнянні».

Так, політика Лули не була вільна від суперечностей. Але, на відміну від Валенси, він ніколи не випускав з уваги інтереси робітничої кляси та не відмовлявся від своїх політичних зобов’язань перед нею. Саме завдяки цьому до кінця свого другого президентського терміну Лула прийшов з популярністю, що перевищувала 80%.

Тепер, у спробі відродити колишню подібність і постфактум примазатися до чужих досягнень, уже Валенса почав захоплюватися Лулою. Але навіть і тепер — горбатого могила виправить — визнання Валенсою власних помилок і правоти Лули щодо капіталізму звучало дещо апокаліптично.

І не підлягає сумніву той факт, що Валенса втратив останній шанс зрівнятися з Лулою.

Примітки

[1] Мається на увазі висунута наприкінці 1980-х років псевдотеорія північноамериканського політолоґа Френсіса Фукуями, що її повсюдно нав’язували ґлобальні ЗМІ, згідно з якою з крахом Східного блоку закінчилася епоха клясової боротьби та протистояння ідеолоґій і настало вічне царство неолібералізму. Пізніше сам Фукуяма був змушений визнати свою неправоту.

[2] Вісенте Фокс Кесада (нар. 1942) — президент Мексики (2000-2006), що прийшов до влади завдяки протестному голосуванню, спрямованому проти політичної монополії Інституційно-революційної партії. Не дивлячись на те, що в передвиборчий кампанії Вісенте Фокс приділяв велику увагу популізму, на посту президента він став проводити жорстку неоліберальну політику. Так, наприклад, економіка Мексики була ще більше підпорядкована економіці Сполучених Штатів, а передвиборчі обіцянки про створення нових робочих місць прийняли форму державної політики стимулювання трудової міґрації до США, за рахунок грошових переказів якої й підтримувалось зростання ВВП. Одначе подібні заходи економічного успіху не мали, й в період президентства Вісенте Фокса країна мала найнижчі показники соціяльного розвитку.

Мацек Вишневський

Переклад з іспанської та примітки Євгена Ліскіна

Опубліковано в ґазеті «Хорнада», Мехіко.





Loading...



Залишити коментар