Вперед в УНР

0

191

Під враженнями від перегляду фільму «Українська революція» вирішив написати цю статтю. Заголовок вийшов трохи провокативний, але в ході викладу Ви, шановний читачу, зрозумієте, що в цьому жарті є лише доля жарту. Отже, розпочинаймо…

 Психологи від Фрейда і до нині особливу вагу звертають на дитячі травми, які людина потім намагається вилікувати все своє життя. В гештальт – психології це називають незакритими гештальтами. Читачі детективів знають, що злочинець завжди повертається на місце злочину. Це і може слугувати прикладом незакритого гештальту. В індійській філософії його називають кармою: невирішену проблему людина буде вирішувати у  наступніх інкарнаціях, допоки нарешті не вирішить її. Я дійшов висновку, що такі незавершені гештальти існують і в площині суспільного буття. Наприклад, у радянському соціумі таким незакритим гештальтом був період двадцятих років, «ленінський період». Хрущовська Відлига та горбачовська Перебудова були ніби спробами повернутися в минуле і виправити помилки, допущені в 20-ті роки. Основною помилкою вважався сталінізм. В часи Перебудови була популярною теза, що ніби – то Сталін відвів радянське суспільство вбік від магістральної лінії розвитку, закладеної Леніним. І задачею Перебудови було повернення на неї. Магістральною ж ленінською лінією вважався НЕП. Недаром, в часи Перебудови офіційні ідеологи почали чимдуж вихваляти архітектора НЕПу Бухаріна. Чимось це все нагадує фільм «Назад в майбутнє», де герої прилітають на машині часу в минуле, щоб виправити його.

Але нас цікавить не радянський соціум, я його привів лише як популярну ілюстрацію моєї тези про незакриті суспільні гештальти (невирішену суспільну карму, як кому зручніше). В українського ж, а не радянського соціуму, цим гештальтом є інший період – період УНР. Так само як Відлига і Перебудова слугували засобом виправити помилки 20-их, так боротьба УПА і відродження незалежності на початку 90-их слугували засобом виправити помилки УНР. До речі, така історична карма притаманна не лише Україні, але й іншим республікам колишнього Союзу. Наприклад, у Прибалтиці це було повернення у часи міжвоєнного двадцятиліття, коли ці три країни були незалежними. Були прийняті закони, за якими радянський період історії було визнано окупаційним, проголошено відновлення незалежності, яку ці країни отримали ще в роки революції, відновлено дію міжвоєнного законодавства. Широковідомі суперечки з приводу ненадання громадянства «русскоязичному насєлєнію» теж мають коріння в цій сфері. Громадянство отримали лише ті, чиї предки жили в країнах Прибалтики станом на 1940 рік. Серед них і нащадки російської діаспори міжвоєнних часів. Ті ж «русскоязичниє», які приїхали в Прибалтику в часи радянської окупації були цих прав позбавлені.

Але це суто внутрішня специфіка країн Прибалтики (Литва, Латвія, Естонія), які мали 20-річний період незалежного існування у 20-ті і 30-ті роки. Тоді ж як, наприклад, Україна, Білорусь чи Грузія такого періоду не мали, тому повертатися мали до Української народної республіки, Білоруської народної республіки, чи Грузинської демократичної республіки. Не дарма, у всіх цих трьох країнах за офіційну державну символіку були прийняті саме символи УНР, БНР і ГДР. В Україні, до речі, в 1990 році було проведено перепис громадян Української народної республіки, здається навіть якісь паспорти видавали, чи щось подібне[1]. В тому ж 90-му році «Політвидав України» (офіційне партійне видавництво) видав мемуари Володимира Винниченка «Відродження нації» . А заснований у тому ж році Український фонд культури, очолюваний Борисом Олійником, заснував Премію ім. Винниченка, яка присуджується і понині. Винниченко тоді був компромісною фігурою: був і голово Секретаріату УНР і мав шанс стати членом Раднаркому УРСР.  У 1992 ж році останній президент УНР в екзилі передав офіційні повноваження Леоніду Кравчуку.

Тут я б хотів Вам презентувати іще один продукт творчості мого невгамовного розуму. Я б це назвав принципом маятника в суспільних процесах. Суть його зводиться до відомої діалектичної тріади: теза, антитеза, синтез. Або, якщо зовсім по-простому, то в народі це називають «клин клином вышибает» ;).  Давайте проілюструємо на прикладах, щоб це було легше зрозуміти. От ми маємо ультрареакційну відсталу феодальну Російську імперію. Хочемо з неї зробити розвинену буржуазну державу з різноманітними правами і свободами. Тобто, із позиції відсутності розвитку хочемо перейти до сталого розвитку. Але це неможливо зробити напряму. Якщо ми із позиції мінус 5 хочемо перейти до нуля, нам треба додати +5. Тоді в нас буде нуль. Якщо ж ми до -5 додамо нуль, то ми отримаємо не бажаний нуль, а всі ті ж -5. Умовно кажучи, якщо ми з болота хочемо вибратися на сушу, нам треба прагнути вибратися на гору. Якщо ж ми будемо просто хотіти вилізти на берег, то ми так і залишатимемося в болоті. Я підозрюю, що в цьому і полягає сенс відомого вислову Че Гевари «Будьте реалістами – вимагайте неможливого». Для того, щоб досягнути реальних цілей – треба прагнути до нереальних. Якщо ж прагнути лише до реальних – не досягнеш нічого. Цей закон також знають авіапілоти малих літаків. Для того щоб приземлитися в певному місці вони повинні цілитися трохи далі, тоді  спротив вітру дозволить їм приземлитися саме там, де вони й планували. Цей закон також знає Володимир Путін. Перед тим як підписати чергові мінські домовленості з Україною, Росія зазвичай підтягує декілька десятків тисяч своїх військ до українських кордонів та влаштовує черговий котел на Донбасі. Тоді українська влада погоджується на перемовини. Якби ж Росія просто вимагала переговорів – навряд чи українська влада б на них пішла.

Отже повернімося до Російської імперії. Для того щоб із феодальної відсталої держави прагнути зробити сучасну капіталістичну недостатньо прагнути до капіталізму. Адже якщо ми прагнемо до капіталізму (до нуля), то ми залишимося там, де ми й були (на -5, в болоті). Якщо ж ми прагнемо до комунізму (до +5, на гору), тоді ми й справді можемо побудувати капіталізм. Тобто Російська імперія – це теза, комунізм – антитеза, а СРСР – це синтез. І, справді, СРСР можна охарактеризувати як суміш комунізму і Російської імперії. Та й під час Великої французької революції революціонери теж прагнули побудувати суспільство свободи, рівності та братерства, а не вільного ринку і конкуренції. І цю діалектичну тріаду можна прикладати до будь – якого суспільства. Наприклад, сучасна Російська федерація – це синтез Російської імперії та СРСР. Не дарма, ополченці в Новоросії так люблять використовувати знамено, на якому розміщені одночасно радянський та імперський прапори. А в російському військово – патріотичному кінематографі сусідять фільми і серіали про Чапаєва і Денікіна. Нинішня ж Україна, утворена в 1991 році, це синтез УНР і УРСР.

Якщо ж ми повернемося до України, то помітимо схожу закономірність. Станом на 1917 рік Україна перебувала у відсталій феодальній Російській імперії. Діячі українського руху хотіли з неї зробити розвинену європейську буржуазно – демократичну державу із соціальними гарантіями. Щось подібне реалізувалося в міжвоєнні роки в Чехословаччині, Німечині, Австрії, Швеції, де при владі були соціал – демократи, однодумці керівників УНР. До речі, після програшу більшовикам, багато діячів УНР осіли в Чехословаччині, на запрошення її президента Мсарика. Наприклад, деякі керівники української партії есерів, так само як і російської, яким Масарик особисто симпатизував. Але ж Чехословаччина, Австрія та Німеччина були розвиненими індустріальними державами, вони могли дозволити собі соціал – демократію. Не в останню чергу через загрозу більшовицької революції, яка вже розпочиналася в Німеччині та Угорщині. Але Україна такою розвиненою індустріальною державою не була. Їй спочатку належало такою державою стати. Західні ж держави в цьому були не зацікавлені – розширювати кількість членів клубу розвинених держав, створювати собі ще одного конкурента. В цьому й була суть більшовизму – як стати розвиненою індустріальною (читай капіталістичною) державою у ворожому оточенні. Суспільний запит на модернізацію був страшенний, це тільки нинішнім «вишиватникам» життя тодішнього українського селянства здається ідилією. Самі ж селяни хотіли пошвидше скинути з себе свої вишивані сорочки і долучитися до благ цивілізації. Тому партія, що виражала інтереси українського селянства – боротьбисти – перейшла до більшовиків. Як кажуть, гуртом і батька легше бити, –  лише в союзі з індустріально розвиненою Росією Україна могла пройти шлях форсованої індустріалізації у ворожому оточенні.

 Якби ж Українська РСР булла окремою незалежною державою, як того хотіли боротьбисти і укапісти, навряд чи вона б могла стримати наступ поляків, наприклад. Я уже мовчу про часи Другої світової війни, коли Гітлер проковтнув би ці окремі радянські республіки точно так само, як він це зробив із західними державами. Хоча, чесно кажучи, я думаю, що ці республіки розпочали б війну між собою, долучаючи Гітлера як союзника однієї зі сторін. Троцький у кінці 30-их раптово став підтримувати ідею незалежності України. В мене є підозра, що він просто хотів сам стати керівником цієї України, щоб використати її як таран проти сталінської Росії. І тоді б Українська і Російська РСР були б в ролі СРСР  і Китаю з Албанією в часи їхнього взаємного протистояння. Або В’єтнаму і Демократичної республіки Кампучії, чи Ефіопії та Сомалі. Це все «соціалістичні» держави, що воювали між собою. Уявімо, що Троцький керував би Українською РСР, Сталін Російською, Бухарін Білоруською, хтось інший Закавказькою. Вони б винищили один одного навіть без допомоги Гітлера.

Отже, українська прогресивна інтелігенція, яка представляла інтереси єдиного українського трудового класу, – селянства (пролетаріат був російським або зросійщеним) вибрала шлях інтеграції з Росією для того щоб разом долати шлях форсованої індустріалізації та модернізації. Сама ж інтелігенція сконцентрувалася на максимальному розширенні прав УРСР в межах Союзу, українізації УРСР. Але тут виникли ті проблеми, про які не думали в 1917 році. Українізацію було згорнуто, натомість розпочалася русифікація. І це все на фоні бурхливого розвитку науки і промисловості. На початку століття для українського селянства основною проблемою було фізичне виживання, злидні, хвороби, але не була проблемою русифікація. Адже селянство було неписьменне, розмовляло тією мовою, що й батьки і діди. Навіть на Далекому Сході (Зелений Клин) українські селяни зберігали в чистоті свою мову і традиції. Тоді ж як у 1960-ті ситуація кардинально змінилася. Фізичне виживання уже перестало бути проблемою, селяни нарешті отримали паспорти, а разом з тим доступ до освіти в містах, почалася масова міграція молоді в міста. Русифікація ж у часи Хрущова – Брєжнєва ще більше посилилася. Відповідно, в української прогресивної інтелігенції, що, як і в минулому, представляла інтереси єдиного україномовного класу, – селянства, з’явилися зовсім інші проблеми. Коли після революції авангард української інтелігенції вирішив об’єднатися з більшовиками заради індустріалізації та модернізації, то інтелігенція постсталінських часів (шістдесятники) уже перейшла до вирішення інших задач. Проблему індустріалізації та модернізації було більш – менш вирішено, але вона спричинила до страшенної русифікації, що поставила існування української нації на межу зникнення. Відповідно, на порядку денному став етап заперечення заперечення. Тобто заперечення побічних ефектів індустріалізації, яка спричинила відтік молоді з сіл у міста і стрімку її русифікацію. Коли українська інтелігенція першої половини століття «захворіла радянщиною», то її наступники із другої половини століття почали «хворіти антирадянщиною». Закон маятника, нічого не вдієш, – «клин клином вышибает». От ми зараз і живемо в період максимально загостреної антирадянщини. Рух маятника вліво змінився рухом маятника вправо.

Це сталося десь після 1968 року, – введення радянських танків для придушення революції у Чехословаччині. Це був той рубіж, який зробив неможливим подальшу віру інтелігенції у можливість побудови «соціалізму з людським обличчям». Тоді шістдесятники перестали читати раннього Маркса і почали налаштовувати свої приймачі на іноземні «голоси». Рух вправо був поступовий: від націонал – комунізму часів «Відлиги» до соціал – демократії у 70-ті і до неоконсерватизму у 80-ті (Рейган, Тетчер, мода тоді така була). В часи Перебудови ці погляди стали домінуючими у широких масах населення Західної України та київської інтелігенції, а після здобуття незалежності поступово почали поширюватися на інші регіони та інші соціальні групи. Зараз вони поширені якнайширше, до того ж у своїй максимально радикальній формі – неолібералізм в економіці («непопулярні реформи»), або неофашизм на вулиці («Правий сектор», «Азов», ВО «Свобода»).

Можна сказати, що Радянський Союз був запереченням Російської імперії, а нинішня Україна запереченням Радянського Союзу. Радянська спадщина все більше проїдається і руйнується. Залишалися лише нікому не потрібні символи, але зараз дійшла черга і до них. Але, як ми вже знаємо, коли маятник доходить до максимуму в один бік – він починає рухатися в інший. Рух українського суспільства вліво неминучий. І, я думаю, він почнеться уже цієї осені, коли навіть найзапекліші антирадянщики і прихильники непопулярних реформ отримають нові платіжки за газ. Тоді, скоріше за все, почнуться якісь соціальні хвилювання. Але, маю дуже великі сумніви, що вони переростуть у повноцінну соціальну революцію із встановленням влади рад, соціалізацією виробництва і т.д. Скоріше за все, це буде приводом для зміни державного курсу із неоліберального фундаменталізму Яценюка – Яресько до якогось лівоцентристського патерналізму в стилі Тимошенко чи Ляшко. До речі, я помітив, що серед адептів Майдану зараз стало модно критикувати ринковий фундаменталізм, виступати за націоналізацію, державне регулювання та інші речі, які журнал «Український тиждень» напевне зарахував би до проявів необільшовизму. Власне, соціал – демократія під синьо – жовтим прапором – це і є ідеологія УНР.

Тут варто звернути увагу на декілька  збігів. Нинішня гібридна війна України з Росією до болю нагадує війну УНР і РСФСР. Там теж була Донецько – Криворізька республіка, були «гуманітарні конвої» армії Муравйова. Були навіть з’їзди у Харкові, щоправда без Гепи і Допи. Були добровольчі батальйони: Гайдамацький кіш Слобідської України, Чорні запорожці, Січові стрільці. Були бурятські добровольці, щоправда, тоді це були китайці. Нинішня м’якотіла позиція Порошенка і Ко теж до болю нагадує те, як воювали Грушевський із Винниченком. До речі, те що російські війська цього разу не дійшли до Києва, не в останню чергу є заслугою триклятої радянської влади. За часів СРСР радянська армія залишила на українських складах гігантську кількість зброї. Було побудувано танкові заводи, загалом тяжку промисловість, яку можна використовувати у військових цілях. У 1917 році в Україні цього всього не було, зате було в Росії. Тому Росія дуже легко завоювала Україну, в якої не було ані зброї, ані тяжкої промисловості.

Також варто звернути увагу на стихійну зацікавленість в історії УНР, яка проявилася останнім часом. Творчість Василя Шкляра, яка принесла йому всеукраїнську славу, стосується саме боротьби проуенерівських повстанців. Згадуваний вже фільм «Українська революція», повністю знятий волонтерами. Тому що, наприклад, вихід літератури чи фільмів про УПА фінансово підтримується діаспорним середовищем та націоналістичними політичними партіями і організаціями в Україні. Тоді ж як УНРівську тематику не взяла на щит жодна з політичних партій, громадських організацій чи фундацій.

Варто ще зазначити чому неможлива реанімація традиції українського націонал – комунізму. По – перше, український націонал – комунізм – це була спроба українізувати російський більшовизм. Це був переклад російського більшовизму українською мовою. Ніякого питомо українського більшовизму ніколи не існувало. В Україні не було своїх леніних, троцьких, бухаріних, чи сталіних. Всі українські націонал – комуністи були суто культурними діячами і цікавилися переважно питаннями деколонізації. Суспільно – політичні питання вони залишали вирішувати московським товаришам. Наприклад, Хвильовий та інші діячі «розстріляного Відродження», як стверджує дослідник Володимир Панченко, симпатизували Троцькому в партійній дискусії в 20-ті роки. Але самі вони дискутували лише про питання мови, культури і т. п. В 60-ті роки була та ж сама ситуація. Основні праці українських націонал – комуністів цього періоду: «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби та «Приєднання чи возз’єднання» Михайла Брайчевського. Обидві стосуються суто культурно – історичних питань. Якщо ми поглянемо на ідеї, що їх висловлювала Українська робітничо – селянська спілка, очолювана Левком Лук’яненком, то вони зводилися до унезалежнення УРСР і перетворення її в аналог Польщі, Угорщини чи інших країн соцтабору. Ніяких оригінальних суспільно – політичних ідей поза межами національно – визвольного дискурсу українські націонал – комуністи не висували. Це була лише спроба українізувати УРСР, національно – культурний реформізм. В символічному полі націонал – комуністи теж залишалися типовими «радянщиками» з культом Леніна, Великої Перемоги над фашизмом і, відповідно, критикою УПА та різноманітних «холодноярських бандитів». Коли ж друга хвиля націонал – комуністів (шістдесятники) почала дізнаватися історичну правду про Голодомор, репресії, УПА, УНР, то вони дуже швидко переставали бути націонал – комуністами. І переходили радше на позиції проукраїнської соціал – демократії, що були характерними для дисидентства у 70-ті роки. Власне, це і є ідеологія УНР.

По – друге, ідеї марксизму – ленінізму – це ідеї «штурму неба», тобто форсованого науково – технічного й індустріального стрибка. Поки цей стрибок був 20-30-ті та 50-60-ті роки, поки ці ідеї були затребувані в народі. Тоді ж як спроби оновити ці ідеї, що їх здійснювали «архітектори Перебудови» в кінці 80-их зазнали повного фіаско. Привабливість більшовизму є лише там, де є форсована індустріалізація, от як, наприклад, у Китаї чи В’єтнамі. Там де відбувається перехід від стрибкоподібного до сталого розвитку, там в моді більш помірковані ідеї. Так у 1990-91 роках, наприкінці Перебудови, фактично, стали домінувати соціал – демократичні ідеї. А потім почався розпад, занепад, деіндустріалізація,  – в таких умовах починаються пошуки історичного коріння, духовних скрепів і трипільських горщиків. Але цей етап був неминучий. Так само як русифікація була неминучим наслідком індустріалізації, так і деіндустріалізація стала неминучим наслідком дерусифікації. Радянська економіка діяла як єдине ціле, і спроби відрізати від цього цілого шмат в кордонах УРСР не могли привести до чогось іншого як до занепаду економіки і промисловості. Плата за незалежність, нічого не вдієш.

Отже, рімейк націонал – комунізму можемо виключити. Він існує лише в рамках загальноросійського дискурсу. Тоді ж як УНР – це логічне продовження розвитку українського соціалізму, від Драгоманова, Франка, Зібера, Подолинського, Туган – Барановського (був міністром фінансів УНР). До того ж, унрівський дискурс неоднорідний. Якби українські ліві есери не пішли б до більшовиків, вони могли б стати лівої опозицією всередині УНР і боротися за всю повноту влади. Про це писав Джеймс Мейс, боротьбисти мали вибір: або підти до більшовиків і отримати посади в керівництві УРСР (що вони й вчинили), або стати політичним центром розрізнених селянських партизанських загонів. Тих самих, про які зараз пише Василь Шкляр. Тоді б у них був вибір – усе або нічого. Вони вирішили не ризикувати.

В діаспорі лівоунрівський дискурс продовжував лівий уламок Української революційно – демократичної партії, що став більш відомий як група «Вперед», на чолі з Іваном Майстренком і Всеволодом Голубничим. Хоч діаспорні бандерівці й називали їх «комун яками», але насправді вони були досить лівими соціал – демократами. На унрівських позиціях стояла і Українська повстанська армія, Українська головна визвольна рада, та їхні закордонні прибічники, більш відомі як «двійкарі». Як не дивно, але це визнають навіть автори досить правої, загалом, української Вікіпедії.

На хвилі Євромайдану, наприклад, відомий ультраправий публіцист  Ігор Каганець став виступати за відрахунок незалежності України від 4 Універсалу УНР, а не 24 серпня 1991 року. Що було б досить рішучим кроком у відмежуванні від пострадянського номенклатурно – олігархічного капіталізму. Цілком можливо, що на підґрунті майбутніх соціальних зрушень ці ідеї підуть в маси. Але, звісно, це все станеться не за один день. І, навіть, не за один рік. Треба добряче хитнути маятник у протилежну сторону від тієї, де він зараз знаходиться (неолібералізм і «непопулярні реформи»), щоб він зупинився на оновленій УНР. Хоча сама ця назва навряд чи відновиться. Занадто вже ДНР з ЛНРом постаралися.

[1] Реєстрація громадян УНР проводилась в 23 областях УРСР. До 22 грудня 1990 було зареєстровано понад 2,5 млн осіб. Наймасштабніше реєстрація проведена у Львівській області, де Головою Громадянського Комітету був Юрій Шухевич. Там було зареєстровано близько 800 тисяч осіб.

 





Loading...



Залишити коментар