Єдність ексцентричних одинаків. «Ми» ансамблю Rolling Stones - Перший Соціальний

Єдність ексцентричних одинаків. «Ми» ансамблю Rolling Stones

0

stones

Менеджер Ендрю Луґ Олдгем, який став опікувати Rolling Stones 1963 року, вирішив цей ансамбль побудувати на контрасті зі стилістикою популярного рок-колєктиву Beatles. Художня чарівність Beatles була пов’язана, зокрема, з особливим характером звучання ансамблю — «підлітково-чистим», в якому всі чотири голоси зливалися в несуперечливу єдність. Це звучання перетворювало квартет на архетип молодіжного гурту.

Архетипу молодіжного гурту Олдгем протиставив стилізацію такої «протестної» поведінки, що вона націлена передусім на прояв індивідуалізму. Шестеро Stones стали архетипом індивідуалістичного виклику суспільним нормам. Менеджер всіляко сприяв посиленню мотивів епатажу в зовнішності і поведінці музикантів, фіксації індивідуалістичної «брутальности» в текстах, відпрацюванні відповідного звучання, що народжувало образ еґоцентризму та насильства.

Stones і до Олдгема вели себе на естраді буйно. Ось як описує набутий Stones імідж історик: «Спочатку це були шість юнаків, які збудували собі палац вічних задоволень і грали у своє життя як у гру. Іноді їх гри бували приємними, але частіше їх ігри були принизливими, нудотним… Вони показували язик публіці; одягалися у чудернацький одяг, що викликав шок»[1]. «Викликали шок», як свідчить преса, зокрема, костюми офіцерів СС зі свастиками на рукавах або жіночі вбрання[2].

Метод створення нових ідолів аналізує Нік Кон: «Олдгем спирався на добре обґрунтований психолоґічний розрахунок. Підлітки, що вперше побачили Stones, можливо, і не цілковито ставали на бік ґрупи, проте пізніше вони чули, як їх батьки лають цих брудних довговолосих тварюк, і тут вони поверталися в бік ґрупи та ідентифікували себе з ними через почуття протесту проти батьківської думки»[3].

Залишалося знайти «звук», який би відповідав цьому іміджу. Олдгем і соліст ансамблю Мік Джеґґер і тут розрахували точно. На відміну від Beatles, звучання Stones створювалося як принципово індивідуалістичне: на першому пляні панував голос Міка Джаггера. Ангельському «хору хлопчиків» Beatles був протиставлений голос, який відрізнявся хрипкою, мужньою спонтанністю, аґресивністю і різкістю, — голос, який перетворював любовну пісню в гімн насильству. Джеґґер спеціяльно працював над своїм голосом, стилізував його[4]. Менеджер влаштував ґрупі запис на платівку композиції Beatles «Я хочу бути твоїм чоловіком». Ця вже популярна пісня раптом вразила слух навмисним цинізмом і безкрайньої аґресивністю. Предмет кохання — в обхід всіх слів — затверджувався звучанням Stones як усього лише «предмет», що його можна як завгодно ламати та коли завгодно відкидати. На хвилі «сексуальної революції», що починалась, цей новий тип любовного висловлювання здобув успіх, бо служив для певної частини публіки «знаком часу». Рекляма, заборони окремих радіостанцій на трансляцію деяких пісень Stones (ці заборони теж служили своєрідною реклямою), звістки про неймовірний стиль життя, що його веде ансамбль, про його неймовірні доходи — все це зробило свою справу. Олдгем міг тріюмфувати.

Який же образ «нової спільности» «збували» Stones молодіжному слухачеві, який відчував у їх асоціяльній поведінці, брутальності відповідність своїй власній позиції по відношенню до навколишньої дійсности?

«Stones визначилися на стороні терору», — пише критик[5]. «Протест» був оформлений як прояв індивідуальної волі, яка зневажає все навколо. Мотиви насильства пронизали навіть любовну тематику. У пісні «Під моїм надзором» критик Алан Бекет бачив «вираз тріюмфу насильства та контролю над коханою»[6]. Мік Джеґґер і Rolling Stones співають про дівчат як об’єкти, які можна використовувати, не замислюючись. Деякі критики вбачали в цьому гімн емансипації. Проте: «чи була дійсно тут емансипація? Чи підвищилася цінність жінки? Ні, вона залишилася жертвою, предметом споживання багатьох чоловіків»[7].

У Stones іноді лунали й політичні мотиви, наприклад, у «Вуличному бійці» та «Задоволенні». Перша пісня відноситься до 1968 року і присвячена актуальним подіям року, «боротьби на вулицях».

Одначе політична боротьба, по суті справи, не малась на увазі в піснях Rolling Stones. Про це якось сказав сам Джеґґер — поет й «ідеолоґ» ґрупи: «Я не хочу нічого змінювати своїми піснями; не хочу нічого виправляти; мені нічого повідомити»[8]. Або навіть так: «Чого ти прагнеш? Справжньої революції. Змін. Але немає ніякого альтернативного суспільства. Його немає. Дещо є, але це не альтернатива. Її насправді немає!»[9]

А ось висловлювання Джеґґера про вплив студентів та їх демонстрацій на творчість ансамблю: «Енерґія велика. Вони дають нам дуже багато енерґії. Проте навряд чи знають, що з цією енерґією слід робити. І вони зупиняються. Всі ми це відчуваємо»[10]. І Джеґґер не береться підказувати, «що робити з енерґією»: «Ми нікому не кажемо: роби те чи це. Ми не говоримо: не роби цього»[11]. Ансамбль, естетизуючи «захоплення» терором і насильством, створюючи образ радикально-брутального «Ми», закріплює у своїх слухачів відчуття самоцінности «енерґії».

У контексті таких уявлень Rolling Stones стає іміджем спільности, головна проґрама якої — еґоцентричний виплеск «енерґії». Але аж ніяк не для того, щоб щось змінити в навколишньому світі. Така позиція — позиція «вигнанців», або навіть «самовигнанців», що не мають надії на краще. Саме її як імідж, що уводить молодь від активних дій, і проповідували Rolling Stones.

«О співак, він дивиться сердито, / Підійшовши до лінії; / І басист дивиться знервовано / На дівчат за лінією, / І ударник, він зовсім розбитий, / Намагається тримати ритм; / І соліст-гітарист з голодним поглядом. / Вони були вигнанцями все своє життя,» — співається у пісні« Симпатії до диявола». Співається про ансамбль, в якому його численні слухачі бачать образ молодіжного протесту. Так співають люди, що тільки маскуються під «сердитих» і «голодних», що мають, як Джеґґер, будинки, автомобілі та «февдальний маєток на півдні Франції»[12]. Співають ті, хто, використовуючи стихійну активність виступів молоді, намагається перетворити учасників демократичного руху в «вигнанців на все життя»…

Примітки

[1] Peellaert G., Cohn N. Rock Dreams. New York, 1973.

[2] Ibid.

[3] Cohn N. Pop from the Beginning. London, 1969, p. 142.

[4] Kaiser R.U. Rock-Zeit: Stars, Geschäft und Geschichte der neuen Pop-musik. Dϋsseldorf-Wien, 1972. S. 65.

[5] Kaiser R.U. Op. Cit. S. 64.

[6] Musikmarkt, 18 November 1970, S. 46.

[7] Kaiser R.U. Op. Cit. S. 65.

[8] Цит. за: Kaiser R.U. Op. Cit. S. 72.

[9] Los Angeles Free Press, 10 April 1970, p. 10.

[10] Цит. за: Kaiser R.U. Op. Cit. S. 72.

[11] Melody Maker, 14 March 1970, p. 14.

[12] Kaiser R.U. Op. Cit. S. 72.

Татьяна Чередніченко

Перекладено з російської.

Джерело: Т.В.Чередниченко. Кризис общества — кризис искусства. Музыкальный авангард и поп-музыка в системе буржуазной идеологии. — Москва: «Музыка», 1985. — С. 154-157.




Loading...



Залишити коментар