24 зауваги про слово “народ”

0

narod

Двадцять чотири зауваги про вжиток слова «народ».

1) Можна тільки привітати – знову й завжди – початковий клич Французької революції «ми тут зібралися з волі народу», але слід таки визнати, що сам по собі «народ» аж ніяк не є прогресистським іменником. Коли Жан-Люк Меланшон гучно вимагає «місце народу!», сьогодні це всього лише мантра, що добряче набила оскому. Симетрично ми погодимося, що «народ» також не є, навіть якщо до цього, здається, схиляє вжиток німецького слова «фольк», фашистським терміном. Коли мало не повсюдно картають Марин Ле Пен за «популізм», то лише підтримують цю плутанину. Істина в тому, що «народ» сьогодні – нейтральний термін, як і безліч інших слів у політичній лексиці. Все залежить від контексту. Тож треба придивитися ближче.

2) Прикметник «народний» – більш активний, має більше конотацій. Досить поглянути, що означають вирази «народний комітет», «народний рух», «народний суд», «народний фронт», «народна влада» і навіть на рівні держави «народна демократія», вже не згадуючи «народної армії визволення», щоб констатувати, що прикметник має на меті політизувати іменник, надати йому ауру, що об’єднує, з одного боку, розрив з пригнобленням, а з іншого – сяйво нового колективного життя. Звісно, кваліфікація співака чи політика як «народного» – лише статистичний маркер без жодної цінності. Але той факт, що рух або повстання – «народні», все-таки відносить той чи інший епізод історії до пункту, де виникає питання емансипації.

3) Втім, треба з обережністю ставитися до слова «народ», коли воно супроводжується прикметниками ідентичності та національності.

4) Звісно, ми знаємо, що в «героїчній визвольній війні в’єтнамського народу» чимало справедливого й політично ствердного. В контексті колоніального гніту, в контексті неприпустимого й обурливого іноземного вторгнення, «визволення» надає «народу», який супроводжується прикметником, що партикуляризує цей народ, незаперечного емансипативного акценту. Тим паче, що в імперському та колоніальному таборі більше полюбляли говорити про «племена», «етноси», «поселення», коли не про «раси» чи «дикунів». Слово «народ» пасувало лише для сильних завойовників, захоплених своїми переможними здобутками: «французький народ», «англійський народ» – так… Алжирський або в’єтнамський народ – ні! А для ізраїльського уряду ще й сьогодні говорити про «палестинський народ» – велике неподобство! Епоха війн за національне визволення освятила «народ + національний прикметник», надаючи, – часто шляхом збройної боротьби – право називатися «народом» тим, кому колонізатори, вважаючи тільки себе «справжніми» народами, відмовляли в такому вжитку.

5) Але що означає «народ + національний прикметник», якщо абстрагуватися від жорстоких процесів визволень, від змагань за апропріацію цього слова? Зізнаймося: нічого особливого. А надто в наш час. Адже сьогодні гостро постає істина нещадної сентенції Маркса, настільки ж забутої, як і сильної, хоч на думку її автора вирішальної: «Пролетарі не мають батьківщини». Вони не мають її тим більше, що вони – номади, якими були завжди, оскільки мали вирвати себе із земляного ґрунту й сільських злиднів, щоб влитися в майстерні, цехи й робітничі бригади капіталістичної системи – й сьогодні пролетарі є номадами більше, ніж будь-коли. І не тільки вони перетікають від села до міста, а й з Африки та Азії до Європи та Америки, з Камеруну до Шанхаю або з Філіппін до Бразилії. Отож до якого народу + національного прикметника вони належать? Сьогодні, набагато більше, ніж за часів, коли великий провісник становлення класів Маркс заснував Перший інтернаціонал, робітники є живим тілом інтернаціоналізму, єдиної території, де може існувати дещо, як «пролетаріат», зрозумілий як суб’єктивоване тіло комунізму.

6) Вирази на кшталт «французький народ» та інші формули, де «народ» запечатаний ідентичністю, треба полишити їхній реакційній долі. Насправді тут «французький народ» не значить нічого більше, ніж «інертна сукупність тих, кому держава надала право називатися французами». Таке з’єднання ми приймемо лише в тому разі, коли ідентичність є насправді актуальним політичним процесом, як от «алжирський народ» під час французької війни в Алжирі або «китайський народ», коли вислів лунає з комуністичної бази в Єнані. В цих випадках «народ + прикметник» формує своє реальне лише в жорстокій опозиції до іншого «народу + прикметника», народу, що має колоніальне військо в себе на шиї, що прагло заборонити повсталим будь-яке право називатися «народом», або військо реакційної держави, яке бажає знищення «антинаціональних» бунтівників.

7) Отже, «народ + прикметник» – це або інертна категорія держави (як-от «французький народ» сьогодні на вустах політиків усіх мастей), або категорія війн і політичних процесів, пов’язаних із так званими «національно-визвольними» ситуаціями.

8) В парламентських демократіях, зокрема, «народ» фактично перетворився на категорію державного права. Складаючись зі збірки людських атомів, «народ», за допомогою політичного симулякру голосування, дає обраним фікцію легітимності. Це «суверенітет народу», а точніше суверенітет «французького народу». Якщо у Русо ще йшлося про суверенітет дієвого й живого народного зібрання (нагадаємо, що Русо вважав англійський парламентаризм облудою й обманом), то сьогодні ясно, що цей суверенітет, будучи суверенітетом інертної і атомізованої множини опіній, не становить жодного справжнього політичного суб’єкта. Як юридичний референт представницького процесу, «народ» означає лише, що держава може і має наполягати на своєму бутті.

9) Якщо нас запитають «на якому бутті наполягає держава?», то відповімо, не вдаючись у подробиці, що наші держави підтримують свою реальність зовсім не завдяки виборам, а завдяки безмежній відданості та покорі вимогам та потребам Капіталу, антинародним заходам (мимохідь підкреслимо безперечно напружені смисли, що походять із прикметника «народний»), які ці потреби постійно вимагають. І вимагають вони чимдалі, то відкритіше й безсоромніше. Через це наші «демократичні» уряди роблять з народу, який вони прагнуть представляти, субстанцію, яку можна назвати капіталізованою. Якщо не вірите, як Хома невіруючий, у те, що бачите, погляньте на Франсуа Оланда.

10) Але чи не може «народ» бути реальністю, що ховається в прогресистській чесноті прикметника «народний»? «Народне зібрання» хіба не є чимось на кшталт репрезентації «народу» в іншому сенсі, ніж закритому, державницькому сенсі, який підтримують національні прикметники і «демократична» юридицизація суверенітету?

11) Візьмемо приклад національно-визвольної війни. В такому контексті «в’єтнамський народ» справді означає наявність народу, якому відмовлено бути референтом нації, яка може існувати на світовій арені лише якщо вона споряджена державою. Отже, ретроактивно долаючи неіснування держави, «народ» може брати участь у визначенні політичного процесу, а отже, ставати політичною категорією. Щойно ця держава конституюється, регуляризується, вписується в «міжнародну спільноту», народ, на який вона покликається, перестає бути політичним суб’єктом. Це універсальна логіка: незалежно від форми держави, народ є пасивною масою, яку конфігурує держава.

12) Але в цій пасивній масі чи може «народ» позначати сингулярність? Якщо згадати у Франції великі страйки із захопленнями, наприклад, у червні 1936 року або травні 1968 року, хіба не треба визнати, що народ – «робітничий народ» – виражає себе тут як щось на кшталт іманентного винятку в конституційній інерції, яку позначає вираз «французький народ»? Так, можна, мусимо це сказати. І вже починаючи від Спартака та його бунтівних побратимів або від Тусена Лувертюра та його чорних і білих друзів, треба сказати, що вони конфігурують в античному Римі або на колоніальному острові Гаїті істинний народ.

13) Навіть небезпечна інертність слова «народ», уражена національним прикметником, може, хоч і суперечачи йому, бути підірвана внутрішньою атакою на цей «народ» національності та права. Що мають на увазі займачі площі Тахрир у Єгипті в розпал «арабської весни», коли твердять: «ми – єгипетський народ»? А те, що їхній рух, їхня єдність, їхні гасла конфігурують єгипетський народ, вирваний зі встановленої національної інерції, єгипетський народ, що має право активно прибирати собі національний прикметник, тому що нація, про яку йде мова, ще має постати. Тому що вона існує лише в динамічній формі величезного політичного руху. Тому що, зіштовхнувшись із цим рухом, держава, яка стверджує, що нібито репрезентує Єгипет, нелегітимна й має зникнути.

14) Отже, «народ» тут набуває такого значення, яке приводить до зникнення наявної держави. А далі – зникнення держави як такої, від того часу, як політичне рішення в руках нового народу, що зібрався на площі, зібрався на місці. В широких народних рухах завжди стверджується латентна необхідність того, що Маркс вважав за найвищу мету будь-якої революційної політики: відмирання держави.

15) У всіх цих випадках – замість мажоритарної репрезентації електорального процесу, яка дає форму державницькій інерції народу, використовуючи юридичну легітимність держави; а також замість підкорення, завжди напів-консенсусного, напів-вимушеного, деспотичному авторитету – ми маємо міноритарне відділення, що активує слово «народ» відповідно до нової, безпрецедентної політичної орієнтації. «Народ» може позначати знову – в зовсім іншому контексті, ніж в контексті національно-визвольної боротьби – суб’єкт політичного процесу. І це завжди в формі меншини, яка декларує, а не репрезентує народ; вона є народ, наскільки останній руйнує власну інертність і втілює політичну новизну.

16) Міноритарне відділення може утвердити свою декларацію («ми народ, справжній народ») лише настільки, наскільки, поза своїм власним складом, невеликого числа, що змушує його бути втіленням політичної новизни, воно постійно пов’язане з живою народною масою тисячами каналів і дій. Мао Цзедун, говорячи про таке специфічне і спеціалізоване відділення, що в минулому столітті називало себе «комуністична партія», зазначив, що її легітимність була щомиті пов’язана з тим, що він називав «зв’язком мас», який, на його погляд, є альфа і омега можливої реальності політики. Скажемо, що іманентний виняток, яким є народ у значенні активного відділення, на довгий час підтримує своє прагнення бути тимчасовим втіленням справжнього народу, лише безперестанно стверджуючи це прагнення в широких масах, розгортає свою активність в напрямі тих, кого інертний народ, підкорений в своїй конфігурації державою, ще утримує подалі від їхньої політичної здатності.

17) Але чи немає також «народу», який, навіть ще не активізувавши зібране відділення, не включений реально в механізм «суверенного народу», як його конституює держава? Ми відповімо: так. Є сенс говорити про «людей народу» як про те, що офіційний народ, під виглядом держави, сприймає за неіснуюче. Ми тут на краях об’єктивності – соціальної, економічної, державної. Протягом довгих століть «неіснуючою» масою була маса бідних селян, натомість існуюче суспільство, власне кажучи, як його розглядає держава, складалася із мішанки спадкової аристократії та скоробагатьків. Сьогодні в суспільствах, які присвоюють собі звання «розвинутих» суспільств або «демократії», жорстке ядро неіснуючої маси складається з новоприбулих пролетарів (тих, кого називають «іммігрантами»). Навколо них утворюються нечітка сукупність із прекарних робітників, дрібних службовців, декласованих інтелектуалів і всієї молоді, вигнаної і підданої сегрегації на периферії великих міст. Про цю сукупність слушно говорити як про «народ», наскільки вона позбавлена уваги, якою користується в очах держави офіційний народ.

18) Зазначимо, що в наших суспільствах офіційний народ дістає дуже дивну назву «середнього класу». Так ніби все, що «середнє», має бути чудове… Це означає, що панівна ідеологія наших суспільств – аристотелівська. Аристотель постулював (на противагу позірному аристократизму Платона) перевагу всього, що тримається золотої середини. Саме він стверджує, що творення великого середнього класу – обов’язкова опора демократичного типу Конституції. Сьогодні газети офіційної пропаганди (тобто майже всі газети), коли радіють, що китайський середній клас зріс (вони підрахували, збиваючись з ніг…) до п’ятисот мільйонів осіб, що споживають нові товари і хочуть, щоб їм дали спокій, насправді сповідують ідеї Аристотеля, навіть не здогадуючись про це. Їхній висновок той самий, що й у нього: в Китаї демократія – середня… – та, що потрапляє в поле зору, демократія, для якої «народ» – це задоволена сукупність людей середнього класу, що нагромаджується, аби влада капіталістичної олігархії могла вважатися демократично легітимною.

19) Середній клас – це «народ» капіталістичних олігархій.

20) З цього погляду, малійці, китайці, марокканці, конголезці або таміли, яких відмовляються приймати законним чином, яким відмовляють у документах, – це емблема народу як такого, який є і може бути лише відриванням слова «народ» з фальшивого народу, складеного з тих, хто формує консенсус навколо олігархів. Це, зрештою, причина, через яку процес політичної організації навколо питання документів – і, загальніше, навколо питань щодо новоприбулих пролетарів, є центральним для будь-якої прогресистської політики сьогодні: вона конфігурує новий народ, той, що конституюється на маргінесі офіційного народу, щоб від нього відірвати слово «народ» як слово політичне.

21) Отже, ми маємо два негативних значення слова «народ». Перше – найбільш очевидне, це слово, що запечатує замкнену – і завжди фіктивну – ідентичність расового або національного типу. Історичне існування такого штибу «народу» вимагає конструювання деспотичної держави, що насильно підтримує фікцію, яка її засновує. Друге, менш помітне, але у великому масштабі більш шкідливе – це слово, що підпорядковує визнання «народу» державі, яку вважають легітимною та благочинною тільки через те, що за змоги вона організовує зростання, і в будь-якому разі стійкість середнього класу, вільного споживати непотрібні товари, якими його підгодовує Капітал, і вільного також говорити, що він хоче, хоч ці слова ніяк не впливають на загальну систему.

22) І нарешті, ми маємо два позитивних значення слова «народ». Перше – це конституювання народу з метою його історичного існування, оскільки цей намір заперечений колоніальним та імперським пануванням або пануванням загарбника. Отож «народ» існує згідно зі «складним майбутнім часом» (le futur antérieur) неіснуючої держави. Друге – це існування народу, який декларує себе як такий, починаючи від свого найзапеклішого і непримиренного осередку, який офіційна держава виключає зі «свого» гадано легітимного народу. Такий народ політично утверджує своє існування зі стратегічною метою повалення існуючої держави.

23) Отже, «народ» є політична категорія: або поверх держави бажаної, сила якої забороняє існування, або знизу держави встановленої, новий народ якої водночас внутрішній і зовнішній щодо офіційного народу, вимагає відмирання.

24) Слово «народ» має позитивне значення лише з огляду на можливе неіснування держави: або держави забороненої, яку бажають створити, або держави офіційної, якій бажають зникнути. «Народ» – це слово, що набуває всю свою вагу або в формі (перехідній) війни за національне визволення, або в формі (остаточній) комуністичних політик.

Ален Бадью

Переклав Андрій Рєпа

Джерело: commons.com.ua




Loading...



Залишити коментар