Освіта як привілей — знову на порядку денному

0

7 февраля в 13:00 под Кабинетом Министров Украины прошла акция «Против деградации образования», на которой присутствовало около 200 человек.

Денис Єгоров

Після майже річної перерви у Києві знову студентські протести. 7 лютого близько 200 студентів зібрались під стінами Кабміну на мітинг. Обурені урядовим законопроектом мовчати не збираються, але їх позиції далеко неодностайні.

Скучивши за вуличними протестам, студенти знову мобілізуються на мітинги. Втім, протестувати їх мотивує зовсім не нудьга за університетськими партами, а нововведення у освітньому законодавстві. Привід не новий – це урядовий законопроект “Про вищу освіту”.

Стипендії, відрахування, черга у центр зайнятості

Насамперед студентів не влаштовує загроза позбутися власних стипендій. Згідно із урядовим документом, ректори зможуть на власний розсуд підвищувати середній “прохідний бал”. Середній бал 4,9? Чому б і ні? Загроза втратити свої “кровні”, чи не найбільш мобілізуючий момент.

Через урядовий закон кількість отримувачів стипендії однозначно зменшиться. Тим, хто втратив вже стипендію, доведеться або влаштовуватись на роботу, чи поповнити армію безробітних, – розповідає активіст “Прямої дії” студент КНУ Юрій Черната, – Новий порядок нарахування стипендій також розширює можливості для корупції і для “зрізання” зі стипендії студентів, нелояльних до адміністрації.

Черната навчається на археолога. За час, проведений за університетською партою, каже, не раз спостерігав, як однокурсників “зрізають” зі стипендій навіть за нинішніх умов. У деяких вишах вже сьогодні існують негласні рознарядки від ректорів, скільки слід зекономити на стипендіальному фонді.

Якщо людина хоч раз “злітає” зі стипендії, то відвоювати її назад на наступних сесіях вже вкрай важко, – додає активіст, – Кредитно-модульна система, за якої фінальна оцінка залежить не від успішного складання іспиту, а від кількості балів, зароблених на семінарах, дає можливість “різати” настільки непомітно, що навіть сама жертва може не зрозуміти, що з нею повелись нечесно, дізнавшись свої бали перед іспитом.

Умови відрахування також змінюються — їх дозволено визначати самому університету. Враховуючи творчу фантазію адміністрації в цьому питанні, варіантів може бути безліч: від “неналежного” зовнішнього вигляду і “нахабної” поведінки до порушення корпоративної етики. Одне слово, була б людина, а стаття знайдеться.

Окремим пунктом у законі є відрахування за плагіат. Сьогодні ні для кого не секрет, що більшість рефератів та й навіть курсових студенти без зайвих вагань качають з інтернету. Однак при нинішньому навантаженні (36 годин за кредит) часто у студентів банально не вистачає часу на написання цих робіт. Простіше кажучи, обійтись без “копіпасти” майже неможливо.

В умовах, коли плагіатом займається ледь не кожен, на відрахуваннях можна зробити цілком прибутковий бізнес. Та й що там казати, якщо навіть найвищих чиновників чинної влади не раз хапали на гарячому із плагіатом. Два роки тому у незручну ситуацію потрапив заступник міністра освіти Євген Суліма, котрий у своєму підручнику “Глобалізм” запозичив цілі абзаци у російського письменника-ксенофоба Олександра Проханова. Втім, чиновника з посади так і не “відрахували”.

Крім розподілу стипендії та відрахувань, жодної автономії університетам законопроект не передбачає. Абітурієнтів також увагою не обійшли — вони знову складатимуть вступні іспити. А значить, приймальні комісії збагатяться на хабарах. Ті ж, хто не здатен “підмазати” залишаться без студентського квитка.

Відкусувати малими шматками

Вперше опиратись цьому законові студентам довелося ще на початку 2011 року. Тоді лиш трошки відпочивши від протистояння платним послугам в університетах, законопроект став новим мобізуючим фактором. Та ще й яким! Адже у найпершій редакції проект передбачав необмежене збільшення плати для контрактників. Враховуючи, що добра половина українських студентів платить за свою освіту, підвищення розцінок не бажав ніхто. В разі прийняття закону частина молоді ризикувала елементарно недовчитись за браком коштів.

Навесні 2011 року кожна погоджувальна рада нардепів, де розглядалось освітнє питання, бралась в облогу масою протестувальників. Причому критика студентів сипалась не лише на голови депутатів від Партії регіонів – на горіхи діставалося й кволим опозиціонерам-ринковикам.

Після тривалих пікетувань законопроект набував легких косметичних змін. Чому? Слід визнати, у міністерських кабінетах сидять не останні дурні. Вже невдовзі урядовці прибрали найбільш огидні й водночас найбільш мобілізуючі фактори – приміром, підвищення плати за навчання. Водночас цілий ряд проблем, які непрямо битимуть по гаманцю і якості освіти лишились на своїх місцях.

За кілька років бурхливих студентських протестів чиновники набили перші шишки й вирішили не грати з вогнем. Нинішня тактика Міносвіти – відкусувати від залишків безкоштовної освіти по шматочку. Це нагадує давній метод харчування в університетських гуртожитках, коли голодний студент заглядає до напівпоржнього холодильника і потрошку ласує із кожної сусідської каструлі.

І дійсно, хто стане виходити на вулиці за збільшення частки предметів на вибір? Хто битиметься до останнього за процедуру обрання Вченої ради університету? Таких важко знайти навіть серед радикальних профспілкових активістів, не кажучи про пересічного студента.

Суттєвий позитив, якого вдалося добитися активістам – стипендія на рівні прожиткового мінімуму. Ця “утопічна” вимога звучала починаючи з найперших мітингів під Верховною Радою і, на диво, була почута. У такий спосіб Міносвіти і особисто Дмитро Табачник намагалися відвадити студентів від вуличних виступів.

Але наполегливі протести, що не вщухали цілий рік, дали результат у момент, коли на це не очікував ніхто – після акції взимку 2012 року. Тоді геть невеличка група студентів, що зібралась під комітетами Ради, спробувала силоміць увійти до приміщення. Вже через кілька годин пресою розійшлися заголовки про штурм парламенту. І вже невдовзі Микола Азаров викликав незгодних на переговори.

Проміжним підсумком стало формування робочої групи, куди увійшли ректори провідних вишів, експерти і самі студенти. А очолив її ректор київського Політеху Михайло Згуровський – людина до міністерства не наближена. Ціною палких суперечок був написаний “громадський” законопроект “Про вищу освіту”. За оцінками експертів, найпрогресивніший.

Лобіювати компромісний законопроект обіцяв сам прем’єр -міністр. На цьому, здавалось би, виснажені тривалою боротьбою активісти могли зітхнути з полегшенням. Та, як показує практика, вірити правлячому класу – себе не поважати. Вже на початку 2013 року Азаров спільно із регіоналом Ківаловим вносять на розгляд парламенту все той же міністерський проект. Поновлення протестів стало неминучим.

Хиткий альянс

З самого початку кампанії “Проти деградації освіти” її очолили три молодіжні організації – анархо-синдикалісти з профспілки “Пряма дія”, ліберали з Фундації регіональних ініціатив та націонал-демократи з “Відсічі”. Побачити таку компанію а єдиному альянсі було дещо дивно. Але стиснувши зуби організатори вирішили піти на компроміси й не розділяти протести на кілька гілок.

Умова “Прямої дії” – відмова від прямої “антитабачної риторики”. Тобто, вимога системних змін замість зосередження на персоні Дмитра Табачника. Для лівої організації вимога цілком очевидна, оскільки персональна критика міністра все більше педалювалась націоналістами і сягала вже прямих антисемітських випадів. Замість цього, “Пряма дія” наполягала на властиво класових підвалинах урядових реформ, що позбавляють найбіднішу частину населення від доступу до освіти.

У свою чергу “Відсіч” вимагала не використовувати на акція відверту антикапіталістичну риторику. Позиція націонал-демократів зводилась до того, що платна освіта є нормою “цивілізованого” ринкового суспільства, однак для зубожілого населення України – це непомірна розкіш. Будь-які спроби синдикалістів переконати своїх візаві у системності неоліберальних реформ і міжнародному характері студентського руху залишилися марними.

Попри принципові розбіжності, кампанію продовжили. Щоразу на подальших акціях кожна з організацій намагалась витримати власні акценти: “Відсіч” – наголошувала на критиці “бандистької влади”, а “Пряма дія” – на капіталістичному душку, яким тягне від урядових ініціатив.

Перше, що дозволив зробити хиткий і тимчасовий альянс між ідеологічними опонентами – відтерти на узбіччя ультраправих із партії “Свобода”. Останні вже чи не з перших акцій намагалися захопити гегемонію у протестній кампанії. Юні націоналісти та футбольні фанати доклали чимало зусиль, аби заявити про своє право на расистські гасла. Втім, “ентризм” свободівців закінчився після лютневої акції 2011 року. Тоді між націоналістами та активістами “Прямої дії” прямо під стінами комітетів сталася сутичка. Показавши себе із відверто маргінальної сторони, праві пішли від кампанії геть.

Три закони. Вибирати чи ні?

– У тебе це вперше? – питає тендітна дівчина у подруги.

 

– Угу, – та киває у відповідь.

Близько сотні студентів юрмляться на зупинці у автобусу №62, щоб дістатися з Контрактової площі на акцію протесту до будівлі Кабміну. Усі тут – майбутні бакалаври Києво-Могилянської Академії. Напередодні акції президент Могилянки Сергій Квіт дозволив не з’являтись на парах, якщо хтось забажає протестувати проти урядового законопроекту.

Сам Квіт давно є противником документу, який підготувало міністерство.  Тож на прохання активістів “Відсічі” радо відпустив своїх студентів з пар.

З іншими учасниками кампанії Квіт радикально порвав. Як і вони з ним. Зокрема, йдеться про актив “Прямої дії”. Ліві й раніше ставились до очільника Могилянки без особливого захвату, враховуючи його ультраправе минуле в якості сотника “Тризубу”. Насторожували їх і позиція Квіта по реформі освіти, а саме – бажання зробити автономію вишів із максимальною комерційною складовою.

Закриття Центру візуальної культури, підтримка расистів з угрупування “Український студент”, лекція історика-антисеміта Білоконя, догани профспілковим активістам – усе це радикально налаштувало “Пряму дію” проти Квіта. Цього варто було очікувати.

Але розбіжності посились і між самими учасниками кампанії. “Відсіч”, яка доклала левову долю зусиль до організації акції під Кабміном, наполягала на персональній критиці Миколи Азарова. Їх меседж: прем’єр не дотримав слова і замість “громадського” законопроекту Згуровського вніс у парламент новий-старий проект Табачника. В свою чергу “Пряма дія” продовжила наполягати на критиці власне суті неоліберальних реформ, а не підступної натури Миколи Яновича.

Головна ж розбіжність крилася значно глибше. А саме у двох альтернативних законопроектах.

На момент акції крім проекту Табачника свої проекти подала робоча група ректора Політеху (тай самий “громадський”) і три опозиційні сили. І якщо урядовий проект активісти усіх сил називають не інакше як “мордор”, то від критики решти ініціатив “Відсіч” утримується.

Позиція “Прямої дії” полягає у послідовній критиці усіх загроз, що можуть вдарити по освіті – в тому числі і в опозиційних документах. За твердженням профспілчан, Згуровського, зареєстрований Балогою, дозволяє суттєво збільшити навантаження на викладачів.

В свою чергу опозиційний проект скасовує держамовлення, заміняючи його системою грантів, що автоматично переводить освіту у площину товару. Крім того, проект опозиції визначає вступ на магістратуру за результатами ЗНО і встановлює навантаження на студентів у 1,5 рази більше, ніж в Європі.

Окремо обурює лівих і авторство законопроекту, під яким стоїть підпис свободівки Ірини Фаріон, знаної своїми ксенофобськими висловлюваннями. Не кажучи вже й про регулярні напади її однопартійців на профспілчан.

Наступний бій – 27 лютого

Якщо ці тактичні розбіжності між нацдемами і анархо-синдикалістами не вдасться залагодити, кампанія може піти одразу у кількох напрямках. Цілком можливо, що ліві, геть не зацікавлені у лобізмі одного з проектів, зможуть радикалізувати протест.

Та в будь-якому разі кожна з організацій вже готується до мобілізації своїх прихильників на 27 лютого. Цього дня запланована погоджувальна рада, де буде вирішуватись подальша доля законів “Про вищу освіту”. Наразі зрозуміло одне – позитивних зрушень в українській освіті це засідання не віщує, а значить студентські протести триватимуть.

7 февраля в 13:00 под Кабинетом Министров Украины прошла акция «Против деградации образования», на которой присутствовало около 200 человек.

Денис Єгоров

Після майже річної перерви у Києві знову студентські протести. 7 лютого близько 200 студентів зібрались під стінами Кабміну на мітинг. Обурені урядовим законопроектом мовчати не збираються, але їх позиції далеко неодностайні.

Скучивши за вуличними протестам, студенти знову мобілізуються на мітинги. Втім, протестувати їх мотивує зовсім не нудьга за університетськими партами, а нововведення у освітньому законодавстві. Привід не новий – це урядовий законопроект “Про вищу освіту”.

Стипендії, відрахування, черга у центр зайнятості

Насамперед студентів не влаштовує загроза позбутися власних стипендій. Згідно із урядовим документом, ректори зможуть на власний розсуд підвищувати середній “прохідний бал”. Середній бал 4,9? Чому б і ні? Загроза втратити свої “кровні”, чи не найбільш мобілізуючий момент.

Через урядовий закон кількість отримувачів стипендії однозначно зменшиться. Тим, хто втратив вже стипендію, доведеться або влаштовуватись на роботу, чи поповнити армію безробітних, – розповідає активіст “Прямої дії” студент КНУ Юрій Черната, – Новий порядок нарахування стипендій також розширює можливості для корупції і для “зрізання” зі стипендії студентів, нелояльних до адміністрації.

Черната навчається на археолога. За час, проведений за університетською партою, каже, не раз спостерігав, як однокурсників “зрізають” зі стипендій навіть за нинішніх умов. У деяких вишах вже сьогодні існують негласні рознарядки від ректорів, скільки слід зекономити на стипендіальному фонді.

Якщо людина хоч раз “злітає” зі стипендії, то відвоювати її назад на наступних сесіях вже вкрай важко, – додає активіст, – Кредитно-модульна система, за якої фінальна оцінка залежить не від успішного складання іспиту, а від кількості балів, зароблених на семінарах, дає можливість “різати” настільки непомітно, що навіть сама жертва може не зрозуміти, що з нею повелись нечесно, дізнавшись свої бали перед іспитом.

Умови відрахування також змінюються — їх дозволено визначати самому університету. Враховуючи творчу фантазію адміністрації в цьому питанні, варіантів може бути безліч: від “неналежного” зовнішнього вигляду і “нахабної” поведінки до порушення корпоративної етики. Одне слово, була б людина, а стаття знайдеться.

Окремим пунктом у законі є відрахування за плагіат. Сьогодні ні для кого не секрет, що більшість рефератів та й навіть курсових студенти без зайвих вагань качають з інтернету. Однак при нинішньому навантаженні (36 годин за кредит) часто у студентів банально не вистачає часу на написання цих робіт. Простіше кажучи, обійтись без “копіпасти” майже неможливо.

В умовах, коли плагіатом займається ледь не кожен, на відрахуваннях можна зробити цілком прибутковий бізнес. Та й що там казати, якщо навіть найвищих чиновників чинної влади не раз хапали на гарячому із плагіатом. Два роки тому у незручну ситуацію потрапив заступник міністра освіти Євген Суліма, котрий у своєму підручнику “Глобалізм” запозичив цілі абзаци у російського письменника-ксенофоба Олександра Проханова. Втім, чиновника з посади так і не “відрахували”.

Крім розподілу стипендії та відрахувань, жодної автономії університетам законопроект не передбачає. Абітурієнтів також увагою не обійшли — вони знову складатимуть вступні іспити. А значить, приймальні комісії збагатяться на хабарах. Ті ж, хто не здатен “підмазати” залишаться без студентського квитка.

Відкусувати малими шматками

Вперше опиратись цьому законові студентам довелося ще на початку 2011 року. Тоді лиш трошки відпочивши від протистояння платним послугам в університетах, законопроект став новим мобізуючим фактором. Та ще й яким! Адже у найпершій редакції проект передбачав необмежене збільшення плати для контрактників. Враховуючи, що добра половина українських студентів платить за свою освіту, підвищення розцінок не бажав ніхто. В разі прийняття закону частина молоді ризикувала елементарно недовчитись за браком коштів.

Навесні 2011 року кожна погоджувальна рада нардепів, де розглядалось освітнє питання, бралась в облогу масою протестувальників. Причому критика студентів сипалась не лише на голови депутатів від Партії регіонів – на горіхи діставалося й кволим опозиціонерам-ринковикам.

Після тривалих пікетувань законопроект набував легких косметичних змін. Чому? Слід визнати, у міністерських кабінетах сидять не останні дурні. Вже невдовзі урядовці прибрали найбільш огидні й водночас найбільш мобілізуючі фактори – приміром, підвищення плати за навчання. Водночас цілий ряд проблем, які непрямо битимуть по гаманцю і якості освіти лишились на своїх місцях.

За кілька років бурхливих студентських протестів чиновники набили перші шишки й вирішили не грати з вогнем. Нинішня тактика Міносвіти – відкусувати від залишків безкоштовної освіти по шматочку. Це нагадує давній метод харчування в університетських гуртожитках, коли голодний студент заглядає до напівпоржнього холодильника і потрошку ласує із кожної сусідської каструлі.

І дійсно, хто стане виходити на вулиці за збільшення частки предметів на вибір? Хто битиметься до останнього за процедуру обрання Вченої ради університету? Таких важко знайти навіть серед радикальних профспілкових активістів, не кажучи про пересічного студента.

Суттєвий позитив, якого вдалося добитися активістам – стипендія на рівні прожиткового мінімуму. Ця “утопічна” вимога звучала починаючи з найперших мітингів під Верховною Радою і, на диво, була почута. У такий спосіб Міносвіти і особисто Дмитро Табачник намагалися відвадити студентів від вуличних виступів.

Але наполегливі протести, що не вщухали цілий рік, дали результат у момент, коли на це не очікував ніхто – після акції взимку 2012 року. Тоді геть невеличка група студентів, що зібралась під комітетами Ради, спробувала силоміць увійти до приміщення. Вже через кілька годин пресою розійшлися заголовки про штурм парламенту. І вже невдовзі Микола Азаров викликав незгодних на переговори.

Проміжним підсумком стало формування робочої групи, куди увійшли ректори провідних вишів, експерти і самі студенти. А очолив її ректор київського Політеху Михайло Згуровський – людина до міністерства не наближена. Ціною палких суперечок був написаний “громадський” законопроект “Про вищу освіту”. За оцінками експертів, найпрогресивніший.

Лобіювати компромісний законопроект обіцяв сам прем’єр -міністр. На цьому, здавалось би, виснажені тривалою боротьбою активісти могли зітхнути з полегшенням. Та, як показує практика, вірити правлячому класу – себе не поважати. Вже на початку 2013 року Азаров спільно із регіоналом Ківаловим вносять на розгляд парламенту все той же міністерський проект. Поновлення протестів стало неминучим.

Хиткий альянс

З самого початку кампанії “Проти деградації освіти” її очолили три молодіжні організації – анархо-синдикалісти з профспілки “Пряма дія”, ліберали з Фундації регіональних ініціатив та націонал-демократи з “Відсічі”. Побачити таку компанію а єдиному альянсі було дещо дивно. Але стиснувши зуби організатори вирішили піти на компроміси й не розділяти протести на кілька гілок.

Умова “Прямої дії” – відмова від прямої “антитабачної риторики”. Тобто, вимога системних змін замість зосередження на персоні Дмитра Табачника. Для лівої організації вимога цілком очевидна, оскільки персональна критика міністра все більше педалювалась націоналістами і сягала вже прямих антисемітських випадів. Замість цього, “Пряма дія” наполягала на властиво класових підвалинах урядових реформ, що позбавляють найбіднішу частину населення від доступу до освіти.

У свою чергу “Відсіч” вимагала не використовувати на акція відверту антикапіталістичну риторику. Позиція націонал-демократів зводилась до того, що платна освіта є нормою “цивілізованого” ринкового суспільства, однак для зубожілого населення України – це непомірна розкіш. Будь-які спроби синдикалістів переконати своїх візаві у системності неоліберальних реформ і міжнародному характері студентського руху залишилися марними.

Попри принципові розбіжності, кампанію продовжили. Щоразу на подальших акціях кожна з організацій намагалась витримати власні акценти: “Відсіч” – наголошувала на критиці “бандистької влади”, а “Пряма дія” – на капіталістичному душку, яким тягне від урядових ініціатив.

Перше, що дозволив зробити хиткий і тимчасовий альянс між ідеологічними опонентами – відтерти на узбіччя ультраправих із партії “Свобода”. Останні вже чи не з перших акцій намагалися захопити гегемонію у протестній кампанії. Юні націоналісти та футбольні фанати доклали чимало зусиль, аби заявити про своє право на расистські гасла. Втім, “ентризм” свободівців закінчився після лютневої акції 2011 року. Тоді між націоналістами та активістами “Прямої дії” прямо під стінами комітетів сталася сутичка. Показавши себе із відверто маргінальної сторони, праві пішли від кампанії геть.

Три закони. Вибирати чи ні?

– У тебе це вперше? – питає тендітна дівчина у подруги.

 

– Угу, – та киває у відповідь.

Близько сотні студентів юрмляться на зупинці у автобусу №62, щоб дістатися з Контрактової площі на акцію протесту до будівлі Кабміну. Усі тут – майбутні бакалаври Києво-Могилянської Академії. Напередодні акції президент Могилянки Сергій Квіт дозволив не з’являтись на парах, якщо хтось забажає протестувати проти урядового законопроекту.

Сам Квіт давно є противником документу, який підготувало міністерство.  Тож на прохання активістів “Відсічі” радо відпустив своїх студентів з пар.

З іншими учасниками кампанії Квіт радикально порвав. Як і вони з ним. Зокрема, йдеться про актив “Прямої дії”. Ліві й раніше ставились до очільника Могилянки без особливого захвату, враховуючи його ультраправе минуле в якості сотника “Тризубу”. Насторожували їх і позиція Квіта по реформі освіти, а саме – бажання зробити автономію вишів із максимальною комерційною складовою.

Закриття Центру візуальної культури, підтримка расистів з угрупування “Український студент”, лекція історика-антисеміта Білоконя, догани профспілковим активістам – усе це радикально налаштувало “Пряму дію” проти Квіта. Цього варто було очікувати.

Але розбіжності посились і між самими учасниками кампанії. “Відсіч”, яка доклала левову долю зусиль до організації акції під Кабміном, наполягала на персональній критиці Миколи Азарова. Їх меседж: прем’єр не дотримав слова і замість “громадського” законопроекту Згуровського вніс у парламент новий-старий проект Табачника. В свою чергу “Пряма дія” продовжила наполягати на критиці власне суті неоліберальних реформ, а не підступної натури Миколи Яновича.

Головна ж розбіжність крилася значно глибше. А саме у двох альтернативних законопроектах.

На момент акції крім проекту Табачника свої проекти подала робоча група ректора Політеху (тай самий “громадський”) і три опозиційні сили. І якщо урядовий проект активісти усіх сил називають не інакше як “мордор”, то від критики решти ініціатив “Відсіч” утримується.

Позиція “Прямої дії” полягає у послідовній критиці усіх загроз, що можуть вдарити по освіті – в тому числі і в опозиційних документах. За твердженням профспілчан, Згуровського, зареєстрований Балогою, дозволяє суттєво збільшити навантаження на викладачів.

В свою чергу опозиційний проект скасовує держамовлення, заміняючи його системою грантів, що автоматично переводить освіту у площину товару. Крім того, проект опозиції визначає вступ на магістратуру за результатами ЗНО і встановлює навантаження на студентів у 1,5 рази більше, ніж в Європі.

Окремо обурює лівих і авторство законопроекту, під яким стоїть підпис свободівки Ірини Фаріон, знаної своїми ксенофобськими висловлюваннями. Не кажучи вже й про регулярні напади її однопартійців на профспілчан.

Наступний бій – 27 лютого

Якщо ці тактичні розбіжності між нацдемами і анархо-синдикалістами не вдасться залагодити, кампанія може піти одразу у кількох напрямках. Цілком можливо, що ліві, геть не зацікавлені у лобізмі одного з проектів, зможуть радикалізувати протест.

Та в будь-якому разі кожна з організацій вже готується до мобілізації своїх прихильників на 27 лютого. Цього дня запланована погоджувальна рада, де буде вирішуватись подальша доля законів “Про вищу освіту”. Наразі зрозуміло одне – позитивних зрушень в українській освіті це засідання не віщує, а значить студентські протести триватимуть.

7 февраля в 13:00 под Кабинетом Министров Украины прошла акция «Против деградации образования», на которой присутствовало около 200 человек.

Денис Єгоров

Після майже річної перерви у Києві знову студентські протести. 7 лютого близько 200 студентів зібрались під стінами Кабміну на мітинг. Обурені урядовим законопроектом мовчати не збираються, але їх позиції далеко неодностайні.

Скучивши за вуличними протестам, студенти знову мобілізуються на мітинги. Втім, протестувати їх мотивує зовсім не нудьга за університетськими партами, а нововведення у освітньому законодавстві. Привід не новий – це урядовий законопроект “Про вищу освіту”.

Стипендії, відрахування, черга у центр зайнятості

Насамперед студентів не влаштовує загроза позбутися власних стипендій. Згідно із урядовим документом, ректори зможуть на власний розсуд підвищувати середній “прохідний бал”. Середній бал 4,9? Чому б і ні? Загроза втратити свої “кровні”, чи не найбільш мобілізуючий момент.

Через урядовий закон кількість отримувачів стипендії однозначно зменшиться. Тим, хто втратив вже стипендію, доведеться або влаштовуватись на роботу, чи поповнити армію безробітних, – розповідає активіст “Прямої дії” студент КНУ Юрій Черната, – Новий порядок нарахування стипендій також розширює можливості для корупції і для “зрізання” зі стипендії студентів, нелояльних до адміністрації.

Черната навчається на археолога. За час, проведений за університетською партою, каже, не раз спостерігав, як однокурсників “зрізають” зі стипендій навіть за нинішніх умов. У деяких вишах вже сьогодні існують негласні рознарядки від ректорів, скільки слід зекономити на стипендіальному фонді.

Якщо людина хоч раз “злітає” зі стипендії, то відвоювати її назад на наступних сесіях вже вкрай важко, – додає активіст, – Кредитно-модульна система, за якої фінальна оцінка залежить не від успішного складання іспиту, а від кількості балів, зароблених на семінарах, дає можливість “різати” настільки непомітно, що навіть сама жертва може не зрозуміти, що з нею повелись нечесно, дізнавшись свої бали перед іспитом.

Умови відрахування також змінюються — їх дозволено визначати самому університету. Враховуючи творчу фантазію адміністрації в цьому питанні, варіантів може бути безліч: від “неналежного” зовнішнього вигляду і “нахабної” поведінки до порушення корпоративної етики. Одне слово, була б людина, а стаття знайдеться.

Окремим пунктом у законі є відрахування за плагіат. Сьогодні ні для кого не секрет, що більшість рефератів та й навіть курсових студенти без зайвих вагань качають з інтернету. Однак при нинішньому навантаженні (36 годин за кредит) часто у студентів банально не вистачає часу на написання цих робіт. Простіше кажучи, обійтись без “копіпасти” майже неможливо.

В умовах, коли плагіатом займається ледь не кожен, на відрахуваннях можна зробити цілком прибутковий бізнес. Та й що там казати, якщо навіть найвищих чиновників чинної влади не раз хапали на гарячому із плагіатом. Два роки тому у незручну ситуацію потрапив заступник міністра освіти Євген Суліма, котрий у своєму підручнику “Глобалізм” запозичив цілі абзаци у російського письменника-ксенофоба Олександра Проханова. Втім, чиновника з посади так і не “відрахували”.

Крім розподілу стипендії та відрахувань, жодної автономії університетам законопроект не передбачає. Абітурієнтів також увагою не обійшли — вони знову складатимуть вступні іспити. А значить, приймальні комісії збагатяться на хабарах. Ті ж, хто не здатен “підмазати” залишаться без студентського квитка.

Відкусувати малими шматками

Вперше опиратись цьому законові студентам довелося ще на початку 2011 року. Тоді лиш трошки відпочивши від протистояння платним послугам в університетах, законопроект став новим мобізуючим фактором. Та ще й яким! Адже у найпершій редакції проект передбачав необмежене збільшення плати для контрактників. Враховуючи, що добра половина українських студентів платить за свою освіту, підвищення розцінок не бажав ніхто. В разі прийняття закону частина молоді ризикувала елементарно недовчитись за браком коштів.

Навесні 2011 року кожна погоджувальна рада нардепів, де розглядалось освітнє питання, бралась в облогу масою протестувальників. Причому критика студентів сипалась не лише на голови депутатів від Партії регіонів – на горіхи діставалося й кволим опозиціонерам-ринковикам.

Після тривалих пікетувань законопроект набував легких косметичних змін. Чому? Слід визнати, у міністерських кабінетах сидять не останні дурні. Вже невдовзі урядовці прибрали найбільш огидні й водночас найбільш мобілізуючі фактори – приміром, підвищення плати за навчання. Водночас цілий ряд проблем, які непрямо битимуть по гаманцю і якості освіти лишились на своїх місцях.

За кілька років бурхливих студентських протестів чиновники набили перші шишки й вирішили не грати з вогнем. Нинішня тактика Міносвіти – відкусувати від залишків безкоштовної освіти по шматочку. Це нагадує давній метод харчування в університетських гуртожитках, коли голодний студент заглядає до напівпоржнього холодильника і потрошку ласує із кожної сусідської каструлі.

І дійсно, хто стане виходити на вулиці за збільшення частки предметів на вибір? Хто битиметься до останнього за процедуру обрання Вченої ради університету? Таких важко знайти навіть серед радикальних профспілкових активістів, не кажучи про пересічного студента.

Суттєвий позитив, якого вдалося добитися активістам – стипендія на рівні прожиткового мінімуму. Ця “утопічна” вимога звучала починаючи з найперших мітингів під Верховною Радою і, на диво, була почута. У такий спосіб Міносвіти і особисто Дмитро Табачник намагалися відвадити студентів від вуличних виступів.

Але наполегливі протести, що не вщухали цілий рік, дали результат у момент, коли на це не очікував ніхто – після акції взимку 2012 року. Тоді геть невеличка група студентів, що зібралась під комітетами Ради, спробувала силоміць увійти до приміщення. Вже через кілька годин пресою розійшлися заголовки про штурм парламенту. І вже невдовзі Микола Азаров викликав незгодних на переговори.

Проміжним підсумком стало формування робочої групи, куди увійшли ректори провідних вишів, експерти і самі студенти. А очолив її ректор київського Політеху Михайло Згуровський – людина до міністерства не наближена. Ціною палких суперечок був написаний “громадський” законопроект “Про вищу освіту”. За оцінками експертів, найпрогресивніший.

Лобіювати компромісний законопроект обіцяв сам прем’єр -міністр. На цьому, здавалось би, виснажені тривалою боротьбою активісти могли зітхнути з полегшенням. Та, як показує практика, вірити правлячому класу – себе не поважати. Вже на початку 2013 року Азаров спільно із регіоналом Ківаловим вносять на розгляд парламенту все той же міністерський проект. Поновлення протестів стало неминучим.

Хиткий альянс

З самого початку кампанії “Проти деградації освіти” її очолили три молодіжні організації – анархо-синдикалісти з профспілки “Пряма дія”, ліберали з Фундації регіональних ініціатив та націонал-демократи з “Відсічі”. Побачити таку компанію а єдиному альянсі було дещо дивно. Але стиснувши зуби організатори вирішили піти на компроміси й не розділяти протести на кілька гілок.

Умова “Прямої дії” – відмова від прямої “антитабачної риторики”. Тобто, вимога системних змін замість зосередження на персоні Дмитра Табачника. Для лівої організації вимога цілком очевидна, оскільки персональна критика міністра все більше педалювалась націоналістами і сягала вже прямих антисемітських випадів. Замість цього, “Пряма дія” наполягала на властиво класових підвалинах урядових реформ, що позбавляють найбіднішу частину населення від доступу до освіти.

У свою чергу “Відсіч” вимагала не використовувати на акція відверту антикапіталістичну риторику. Позиція націонал-демократів зводилась до того, що платна освіта є нормою “цивілізованого” ринкового суспільства, однак для зубожілого населення України – це непомірна розкіш. Будь-які спроби синдикалістів переконати своїх візаві у системності неоліберальних реформ і міжнародному характері студентського руху залишилися марними.

Попри принципові розбіжності, кампанію продовжили. Щоразу на подальших акціях кожна з організацій намагалась витримати власні акценти: “Відсіч” – наголошувала на критиці “бандистької влади”, а “Пряма дія” – на капіталістичному душку, яким тягне від урядових ініціатив.

Перше, що дозволив зробити хиткий і тимчасовий альянс між ідеологічними опонентами – відтерти на узбіччя ультраправих із партії “Свобода”. Останні вже чи не з перших акцій намагалися захопити гегемонію у протестній кампанії. Юні націоналісти та футбольні фанати доклали чимало зусиль, аби заявити про своє право на расистські гасла. Втім, “ентризм” свободівців закінчився після лютневої акції 2011 року. Тоді між націоналістами та активістами “Прямої дії” прямо під стінами комітетів сталася сутичка. Показавши себе із відверто маргінальної сторони, праві пішли від кампанії геть.

Три закони. Вибирати чи ні?

– У тебе це вперше? – питає тендітна дівчина у подруги.

 

– Угу, – та киває у відповідь.

Близько сотні студентів юрмляться на зупинці у автобусу №62, щоб дістатися з Контрактової площі на акцію протесту до будівлі Кабміну. Усі тут – майбутні бакалаври Києво-Могилянської Академії. Напередодні акції президент Могилянки Сергій Квіт дозволив не з’являтись на парах, якщо хтось забажає протестувати проти урядового законопроекту.

Сам Квіт давно є противником документу, який підготувало міністерство.  Тож на прохання активістів “Відсічі” радо відпустив своїх студентів з пар.

З іншими учасниками кампанії Квіт радикально порвав. Як і вони з ним. Зокрема, йдеться про актив “Прямої дії”. Ліві й раніше ставились до очільника Могилянки без особливого захвату, враховуючи його ультраправе минуле в якості сотника “Тризубу”. Насторожували їх і позиція Квіта по реформі освіти, а саме – бажання зробити автономію вишів із максимальною комерційною складовою.

Закриття Центру візуальної культури, підтримка расистів з угрупування “Український студент”, лекція історика-антисеміта Білоконя, догани профспілковим активістам – усе це радикально налаштувало “Пряму дію” проти Квіта. Цього варто було очікувати.

Але розбіжності посились і між самими учасниками кампанії. “Відсіч”, яка доклала левову долю зусиль до організації акції під Кабміном, наполягала на персональній критиці Миколи Азарова. Їх меседж: прем’єр не дотримав слова і замість “громадського” законопроекту Згуровського вніс у парламент новий-старий проект Табачника. В свою чергу “Пряма дія” продовжила наполягати на критиці власне суті неоліберальних реформ, а не підступної натури Миколи Яновича.

Головна ж розбіжність крилася значно глибше. А саме у двох альтернативних законопроектах.

На момент акції крім проекту Табачника свої проекти подала робоча група ректора Політеху (тай самий “громадський”) і три опозиційні сили. І якщо урядовий проект активісти усіх сил називають не інакше як “мордор”, то від критики решти ініціатив “Відсіч” утримується.

Позиція “Прямої дії” полягає у послідовній критиці усіх загроз, що можуть вдарити по освіті – в тому числі і в опозиційних документах. За твердженням профспілчан, Згуровського, зареєстрований Балогою, дозволяє суттєво збільшити навантаження на викладачів.

В свою чергу опозиційний проект скасовує держамовлення, заміняючи його системою грантів, що автоматично переводить освіту у площину товару. Крім того, проект опозиції визначає вступ на магістратуру за результатами ЗНО і встановлює навантаження на студентів у 1,5 рази більше, ніж в Європі.

Окремо обурює лівих і авторство законопроекту, під яким стоїть підпис свободівки Ірини Фаріон, знаної своїми ксенофобськими висловлюваннями. Не кажучи вже й про регулярні напади її однопартійців на профспілчан.

Наступний бій – 27 лютого

Якщо ці тактичні розбіжності між нацдемами і анархо-синдикалістами не вдасться залагодити, кампанія може піти одразу у кількох напрямках. Цілком можливо, що ліві, геть не зацікавлені у лобізмі одного з проектів, зможуть радикалізувати протест.

Та в будь-якому разі кожна з організацій вже готується до мобілізації своїх прихильників на 27 лютого. Цього дня запланована погоджувальна рада, де буде вирішуватись подальша доля законів “Про вищу освіту”. Наразі зрозуміло одне – позитивних зрушень в українській освіті це засідання не віщує, а значить студентські протести триватимуть.




Loading...



Залишити коментар