"Феномен Фаріон": філологія чи мовне злодійство? - Перший Соціальний

“Феномен Фаріон”: філологія чи мовне злодійство?

7

Філолого-політичні вояжі Ірини Фаріон з лекціями, що супроводжуються скандалами, пікетами та бійками, як це сталось у Київо-Могилянській академії, свідчать, – почалась «розминка» перед президентськими виборами, і певні політичні кола знову розігрують карту «мовного» питання. Таку ж порядком підтоптану і набридлу як сама пані Фаріон. Втім завжди є певна кількість людей, охочих «повестися» на мовне і національне питання, а заразом і зробити екскурс у свій родовід. Незважаючи на те, що українці з 2004 року остаточно стали єдиною політичною нацією, незалежно від своїх персональних родоводів і родичів за кордоном. Зауважу, якщо сучасна державна економічна політика триватиме і надалі, то українці ризикують повторити долю євреї та вірменів і розсіятися по світу, але з тією відмінністю, що їх з батьківщини вижене «власна» держава, а не римляни чи турки.

Як і на президентських виборах 2004 р. «мовна карта» з поділом України на Схід і Захід буде розігруватися по повній, і підозрюю, що ми ще станемо свідками не менш гучних виступів Фаріон, ніж її «філологічний» похід у дитсадочок Львова в 2010 р. Свою роль провокатора Фаріон зіграє ще не раз, і блискуче, хоча філологія, здається, таки загубила у ній непогану акторку. Але справа не у Фаріон, а у Партії регіонів та її «пікових» інтересах, котрі й є справжнім двигуном усього цього «філологічного» дійства або злодійства.

Закон про регіональні мови, проведений регіоналами та комуністами у 2012 р. через парламент, на перший погляд здається знімає усі мовні проблеми і є цілком вдалим та демократичним. Втім, тільки на перший погляд. Попри всю його критику прибічниками ідеї єдиної державної мови по всій Україні без усяких регіональних мов, виняток вони роблять лише для кримськотатарської, ці люди, які зазвичай називають себе демократами, не помітили очевидного факту, що закон порушую права людини. Чи не схотіли його помітити.

Справа в тому, що закон де-юре робить україномовних осіб у східних областях безправною меншиною, яка змушена там звертатися до органів держави та так званого місцевого самоврядування винятково на регіональній мові, а у західних областях в аналогічному положенні опиняються російськомовні. Якщо на сході влада офіційно не вводить обмежень для користування українською мовою, з огляду на її статус як загальнодержавної, то міська рада Львову ще й до прийняття закону уславилася своїми заборонами про уживання російської мови у місті. Зараз вона утримується від подібних постанов, але це не гарантує, що у майбутньому, спираючись на закон про регіональні мови, вона не прийме якусь мовну заборону, чим викличе обурення та сміх. Мешканців центральної України вздовж Дніпра, де рівно уживаються обидві мови, цей закон взагалі поставив у складне і кумедне положення, вимагаючи визначитися, яка мова є головною і регіональною у їх областях.

Тим самим, закон про регіональні мови де-факто спрямований на поділ України на україномовну та російськомовну частини і націлений якщо не на розкол держави, то на мовно-політичне протистояння, котре вже не вперше використовується у передвиборчих компаніях. Саме на такий результат дії закону переважно й звертали увагу його критики. На що регіонали показували на Європу і її Хартію регіональних мов, і критики безсило замовкали, бо дуже хочуть у Європу. Питання про недемократичність закону вони підняти не насмілювалися, тому що й самі не є демократами. Як і не насмілювалися вони наголосити і на тому факті, що мета Хартії регіональних мов – ліквідація національних держав у Європі через їх регіоналізацію, оскільки критика євробюрократії для них це безумовне табу.

Таким чином, закон про регіональні мови в Україні не тільки не зняв тих проблем, що  існували до його прийняття, але й створив нові, і навіть не задовольнив більшу частину російськомовних українців, «голосом» яких зазвичай позиціонує себе Партія регіонів, оскільки не надав російський мові статусу другої державної, хоча зробити це регіонали обіцяють вже років з десять. Втім, не поспішають виконувати, не стільки через острах перед гіпотетичним обурення певної частини україномовних, як через побоювання більш реалістичної втрати голосів російськомовних, – адже якщо обіцяння виконати, то в них зникне причина для підтримки Партії регіонів. Обіцяння статусу другої мови грає у регіоналів роль тієї самої «моркви», якою вони кожного разу напередодні і під час виборчої компанії починають розмахувати перед електоратом, в чому їм допомагають їх опоненти на зразок Фаріон.

У «остаточному» вирішенні «мовного» питання не зацікавленні ні ті, ні інші, бо його вирішення, – то значною мірою політична смерть для обох цих політичних угруповань. Втім «мовне» питання досить просто вирішується, скажімо так, за методикою анархізму, або іншими словами громадянського суспільства, що зобов’язує державу звертатися до громадян на зрозумілій їм мові, а не навпаки. Саме держслужбовці мусять спілкуватися з народом на зрозумілій йому мові, якщо вони й справді хочу знайти з ним спільну мову і бути зрозумілими. Якщо вони це не роблять, то й звісно будуть сприйматися не як влада для народу, а як окупаційний режим.

Доцільне й інше питання, а чи повинна держава взагалі регулювати користування мовою, і якщо так, – де межа такої регламентації? Законодавча регламентація державою мови – явище цілком нове, що у багатьох країнах не нараховує і півсотні років. Упродовж тисячоліть людство обходилось без офіційного втручання держави у цю сферу, навіть англійська мова у Великобританії отримала статус офіційної (державної) лише наприкінці ХХ ст., а відсутність такого статусу не перешкодила англійській стати мовою усього світу. Коли людям потрібно знайти спільну мову, вони її знаходять, або у крайньому випадку на якийсь час переходять на мову жестів. На відміну від одного депутату автономної республіки Крим, що нещодавно демонстративно проголосив промову татарською. Його вислухали, але ніхто не зрозумів, що він хотів сказати. Власно, йому і не було потрібно, щоб його зрозуміли.

Але більшості людей, на відміну від цього депутату, і навіть політикам, переважно потрібно, щоб їх зрозуміли. Ті ж самі львів’ян у свої більшості добре знають російську мову і вільно переходять на неї, спілкуючись з туристами, гостями міста та партнерами по бізнесу, чим засмучують пані Фаріон. В Україні історично склалася двомовність, як і в інших країнах, розташованих у зоні контактів різних етносів. Наприклад, у Лівані чимало людей можуть спілкуватися трьома мовами, що також є наслідком його історії і географії. Проголошення державою у таких країнах однієї з реально уживаних у них мов державною автоматично ставить її вище за інші, перетворюючі ті на Попелюшок. За таких умов, навіть якщо всі добре володіють обома мовами, стає просто «за державу обидно» через її авторитаризм та недолугість. Політика введення державних мов і взагалі примусова регламентація державою у цій сфері поки мало що дала позитивного, але викликала масу індивідуальних та колективних трагедій і образ, та породила протестні рухи за надання іншим мовам статусу другої чи третьої державної мови. Із здобуттям таких статусів мовна ситуація фактично повертається до первісного положення, яке існувало у цій сфері до втручання держави, коли громадяни мали право вільного вибору мови для користування.

Отже, політика встановлення державних мов і державної регламентації у цій сфері фактично зазнала фіаско. Якщо така регламентація проводиться демократично, то це де-факто лише офіційне визнання ситуації, коли в ужитку є дві, три або й більше мов, а на практиці – «повернення на кола свої». Якщо регламентація здійснюється авторитарно, то маємо «мовні» визвольні рухи і окремі людські трагедії, котрі для державних мужів та політиків звичайно дрібниця, оскільки, на їх думку, – «Лес рубят, – щепки летят». Третій варіант, – впровадження регіональних мов, в ідеалі – до мови окремого села, що нагадує історію з Вавилонською баштою, а на практиці створює підстави для територіального розпаду держави.

З усіх трьох варіантів тільки перший є нейтральним і логічним, але й до нього часто веде шлях тривалої боротьби за мовне рівноправ’я. Час і сили, затрачені на цю боротьбу доцільніше спрямувати на щось більш корисне, ніж на нудне тлумачення державним мужам, що така їх політика до добра не доводить. У випадку з Фаріон та її компаньйонами взагалі марно щось доводити, – зацікавлених осіб неможна переконати у протилежному, оскільки вони особи зацікавлені. На щастя, світ складається не тільки з провокаторів та інших зацікавлених осіб на зразок Фаріон.

Отже, регулювання державою мовної сфери мало що дає корисного, і фактично вертає ситуацію до реалій початкового громадянського суспільства без державної регламентації або з мінімумом її. Втім, Україні до цього ще дуже далеко, і першим кроком у такому напрямку було б скасування законів про державну мову і регіональні мови. Крок другий – відмова від державної регламентації користування мовами у господарській, суспільно-політичній та побутовій сферах. Тут все має вирішуватися за принципом зручності для користувачів. Так само і в сфері вищої освіти. Державне регулювання, якщо це можна так в даному випадку назвати, припустимо тільки для школи, де слід ввести обов’язковим вивчення двох мов – української та руської (російської), але всі інші предмети мають викладатися мовою зручною для дітей і батьків. Ті, хто категорично відмовляться вчити одну з них, повинні подати заяву про це, але взявши на себе в ній зобов’язання, що їх діти ніколи не будуть займати громадських і державних посад в Україні, займатися наукою тощо. Як кажуть, «вільному – воля», але відповідальності за свій вибір залишається.

Не сумніваюсь, що мені ще дістанеться від Фаріон за такий анархізм у мовній сфері, але можу її втішити, що положення з програми «Свобода» про необхідність закону на підтримку української мови поділяю, на відмінність від багатьох інших програмних положень цієї партії.

Сергій Климовський, СтрайкUA




Loading...



7 Comments

  1. Чомусь on

    Чому, шонавний мовозахисник татарину не дали перекладача, чому депутати відмовились його зрозуміти??

  2. гость/гість on

    Мабуть, треба було б, для повної правди, писати російською, тому що я зі Сходу. Але людина я двомовна, тому обидві мови для мене – рідні. Тож, пишу. Такі “мовознавці”, як Фаріон – величезна шкода для пропаганди прекрасної української мови у російськомовному регіоні. Людина, яка їде у Донбас, ніби у злодійське кубло, зі своїми фанатичними уявленнями про любов до мови і України взагалі, без усілякої поваги до ішних, нанесе своїй ідеологічній силі більше збитків, аніж будь-який явний противник. Після її виступу у Донецьку нанівець зведені усі зусилля тих, хто навчає людей Тарасовій мові. Ця жінка – не вчена людина, таких топили, а вони плюскоталися на воді, бо відьми не тонуть… Тож, “Свобода”, вам і вороги не потрібні при таких “друзях”…

  3. Статья или наивная или глупая. Или – и то и другое.
    Если говорить о свободном выборе языков (как удобно? Кому?) то н каком языке производителю маркировать товары. Они уже испытали ужас от превых дней внедрения закона Кидалова и К. Если говорить о дуязычии, то украиноговорящие знают русский язык. русскогооврящие зачастую не только не знают украинский но считают что его и знать то не надо. Как украискому языку, который НАСИЛЬНО уничтожали много лет цеари и советы стать равноправным. Кончечно надо давать преференции. И только потом – можно говорить о двуязычии. Это если обсуждать проблему честно. А если обсуждать ее так, как всегда это делает РАССЕЯ – то из проблемы торчат уши “русского мира”.

  4. одессит on

    НЕ ПОЙМУ, ПОЧЕМУ У ВСЕХ БАНДЕРОВЦЕВ ТАКОЙ ЗВЕРИННЫЙ ОСКАЛ, ЧТО У фариошки . что у тягныббока ну и остальных Уфарионши вообще ничего женского нету, столько злобы ненависти

  5. Специфика подачи Фарион в том, что она может и умеет быть агрессивной. Все уже привыкли, что украинцы будут интелигентно вести дискусскии, а против них будут Титушки и Азаровы (с его “да пошли вы…”). Поэтому – и “разводили как котят” (по Чечетову!) В честной борьбе всегда побеждает злодей! А тут – Фарион, которая может тоже сказать “да пошли вы” но интеллигентнее и погруче! А тут и СВОБОДА, которая может поставить Титушек на место. Поэтому и взвыли все шакалы. Умишка на другое не хватает! ДАЙ ВАМ БОГ ЗДОРОВЬЯ, ИРИНА! Только СВОБОДА может свергнуть иго бандюков из Донецка!

  6. гость/гість для Киев on

    Уважаемый Киев! Даже не обсуждается вопрос о государственном языке – только украинский. И преференции нужны, потому что засилье русского языка пока еще существует – это после стольких-то лет довления! Но речь-то идет о том, что надо уважать друг друга. А после таких визитов местному населению хочется немедленно перевести детсад на русский язык, хотя в Донецкой области успешно действовали уже украинские детские сады, и дети, там выраставшие, получали необходимую подготовку к переходу от тотального русского к украинскому языку и не видели в этом насильственной укранизации. Но тут приезжает вот такая Фарион с ее видением внедрения языка… Да советского времени “недели украинского языка в Туркмении” и то покажутся благом! Между прочим, єто именно украинский поэт сказал: “Велике вироста з любові…” А эта мадам сеет ненависть.

  7. гость/гість для Донецк on

    Земляк, вы уверены, что приверженценв “Свободы” после Фарион увеличилось количество? Я – нет, потому что, по моим личным наблюдениям, только недалекие люди могут думать, что кому-то может быть симпатична эта псевдоинтеллигентная дама. А вслед за ней и пропагандируемая ею идеология, хотя, признаюсь, вначале многие увидели в “Свободе” силу, способную унять наших деятелей. Но зачем менять одних шакалов на других – так сказал мне один очень умный человек (украинец!) после того, как побывал на встрече с Фарион на шахте имени Засядько…Это не борьба, это проявление комплекса неполноценности. Из-за таких украинский язык и несет налет второстепенности.

Залишити коментар