Невловний популізм - Перший Соціальний

Невловний популізм

0

populisme

І дня не проходить, щоб у нас десь не розвінчували небезпеки популізму. Однак не так-то легко збагнути, що ж означає це слово. Хто такий популіст? Попри різноманітні відхилення, панівний дискурс, здається, визначає його трьома головними рисами: стиль розмови, що звертається безпосередньо до народу через голову його представників та достойників; твердження, що уряди та керівні еліти більше турбуються про свої статки та інтереси, ніж про інтереси громади; риторика ідентичності, що виражає страх і неприйняття чужинців.

Утім, зрозуміло, що між цими рисами немає ніякого неодмінного зв’язку. Республіканські та соціалістичні оратори минулих часів були безперечно переконані, що така цілість, як «народ», є джерелом влади і пріоритетною стороною політичного дискурсу. Це ніяк не передбачає якої-небудь форми расистської чи ксенофобської чуттєвості. Й не треба ніякого демагога, який би нам нагадував, що політики дбають про свою кар’єру більше, ніж про майбутнє своїх співвітчизників, або що наші урядовці живуть у симбіозі з представниками великих фінансових інтересів. Та сама преса, що викриває «популістські» тенденції, сама день за днем пропонує нам різноманітні й детальні підтвердження того таки популізму. Зі свого боку, так звані «популістські» державці та урядовці, як Сильвіо Берлусконі або Ніколя Саркозі, старанно уникають пропагувати «популістську» ідею про корумпованість еліт. Термін «популізм» не використовується для характеристики якої-небудь чітко визначеної політичної сили. Він не позначає ідеології, ба навіть якогось послідовного й несуперечливого політичного стилю. Він просто потрібен, щоб змалювати образ певного народу.

Адже «народу» як такого не існує. А що існує, так це різні, навіть антагоністичні образи народу, образи, сконструйовані, щоб виставити на передній план певні способи зібрання, певні відмітні риси, певні здатності або нездатності. Поняття популізму конструює народ, для якого характерний трохи лячний сплав певної здатності (груба сила великої кількості) і певної нездатності (незнання, яке приписують тій самій великій кількості). Для цього вкрай важлива третя риса – расизм. Треба ж показати демократам, які завжди запідозрені в «ідеалізмі», що таке насправді той глибинний народ: зграя, пойнята первісним імпульсом заперечення, що водночас націлений на урядовців, яких вона нарікає зрадниками, не маючи тями збагнути всю складність політичних механізмів, і націлена на чужинців, яких вона страшиться через атавістичну відданість до звичної рамки життя, якій загрожує демографічний, економічний і соціальний поступ. Поняття популізму подає образ народу, створений наприкінці ХІХ століття такими мислителями, як Іполіт Тен і Ґюстав Лебон, які були налякані Паризькою комуною та піднесенням робітничого руху: їх страшило зростання нерозумних натовпів, захоплених галасливими словами «агітаторів» і «баламутів» і підначених до крайнього насильства обігом неконтрольованих пліток і заразливих страхів.

Чи цей епідемічний запал сліпих натовпів, яких затягують харизматичні лідери, справді сучасне явище в таких країнах, як наша? Хоч як щоденно скаржаться на іммігрантів і зокрема на «молодь із передмість», вони не виливаються в масові народні виступи. Те, що називають расизмом сьогодні, в нашій країні, є головним чином поєднання двох речей. З одного боку, це форми дискримінації при прийомі на роботу або винайманні житла, що ефективно практикуються в дезинфікованих офісах. З іншого боку, це заходи держави, які в жодному разі не є наслідком масових рухів: обмеження в’їзду на територію, відмова видавати документи людям, які у Франції роками працюють і платять податки, обмеження права на мешкання, подвійне стягнення, закони проти куфії та бурки, офіційна сума висилки з країни або знесення кочівних поселень. Ці заходи мають на меті насамперед дестабілізувати права певної частини населення в сфері праці та громадянства, сформувати категорію робітників, яких можна завжди вислати назад, звідки вони прибули, і французів, яким ніщо не гарантує, що вони такими залишаться.

Ці заходи підважуються ідеологічною кампанією, яка виправдовує це обмеження прав очевидністю нездатності підтвердити певні риси, що характеризують національну ідентичність. Але цю кампанію розв’язали не «популісти» Національного фронту. Це радше певні інтелектуали, яких нібито відносять до лівого табору, знайшли непереможний аргумент: ці люди – не справжні французи, тому що вони не розділяють наших принципів світськості.

В цьому сенсі повчальний недавній «вибух» Марин Ле Пен. Насправді він лише зосереджує в одному образі дискурсивну послідовність (мусульманин = ісламіст = нацист), на яку натрапляємо мало не в усіх начебто республіканських писаннях. «Популістська» крайня правиця не виражає особливої ксенофобської пристрасті, що походить із глибин народного тіла; вона – сателіт, що обертає на свою користь стратегії держави та кампанії видатних інтелектуалів. Держава підтримує постійне відчуття незахищеності, що змішує докупи ризики кризи і безробіття з ризиками ожеледиці на дорозі та формаміду, щоб досягнути кульмінаційної точки в вищій загрозі ісламського тероризму. Крайня правиця дає плоть і кров стандартному портретові, намальованому міністерськими заходами та писаннями ідеологів.

Тож ані «популісти», ані народ, репрезентований ритуальними розвінчаннями популізму, насправді не підходять своєму визначенню. Але це мало обходить тих, хто роз’ятрює цього привида. Головне для них – змішати саму ідею демократичного народу з образом небезпечного натовпу. І вивести звідси висновок, що ми маємо повернути нашу довіру тим, хто керує нами, і що будь-яке оспорювання їхньої легітимності та непорушності розчиняє двері до тоталітаризму. «Краще бананова республіка, ніж фашистська Франція», – стверджував один з найбезталанніших слоганів проти Ле Пена в квітні 2002 року. Нинішній галас навколо смертельних небезпек популізму має на меті дати теоретичне підґрунтя ідеї, що ми не маємо іншого вибору.

Жак Рансьєр

Переклав Андрій Рєпа

Джерело: commons.com.ua




Loading...



Залишити коментар