Що чекає Україну: «хунта» чи «отаманщина»? - Перший Соціальний

Що чекає Україну: «хунта» чи «отаманщина»?

0

103 копия

Події минулої зими запам’ятались для більшості українців надзвичайно високим рівнем солідарності, зокрема, для жителів центрально-західних регіонів (власне, в “проблемних” областях ця солідарність теж проявлялась, проте, у зворотному напрямку). На зміну “зимі, що нас змінила” прийшла  весна, що принесла нам війну. Заміна внутрішнього тирана могутнім зовнішнім ворогом лише стократ зміцнила національну солідарність українців, що проявилось у весняних чергах  до військкоматів, волонтерській діяльності та масовій допомозі військовим.

Старе гасло “все для перемоги, все для фронту” якнайкраще підходить для опису настроїв українців навесні-влітку 2014-го. Лунали різні оцінки того, скільки триватиме патріотичний порив населення, проте, коли остаточно стало відомо, що війна під цинічною назвою “АТО” не триватиме години замість днів, як обіцяв перед виборами чинний президент, а скоріш за все затягнеться мінімум на декілька років, то ентузіазм українців поступово почав згасати  разом з добровільними пожертвами для фронту.

Всенародна солідарність змінилась загальними щотижневими траурами під випуски новин про нові втрати на східному фронті. Патріотична хвиля не протрималась фактично і року, а думки населення повернулись до щоденної критики влади та північного сусіда, як це було до Майдану.

Величезні черги до військкоматів, про які було загадано вище, не знайшли відгуку у влади, а точніше мобілізаційні органи останньої виявились неготовими до патріотичного пориву населення, тому альтернативою атрофованій системі військової служби стало формування добровольчих батальйонів під егідою Міністерства внутрішніх справ.

Паралельно з розширенням штату та ролі українських фрайкорів стали популярними сценарії військового перевороту, як альтернатива недолугій діяльності політиків у Києві. Втім, розмови про “похід батальйонів на Київ” отримали втілення лише в декількох мітингах за участю добровольців, а мрії вітчизняних любителів “сильної руки” про власну “хунту” зі своїми “чорними полковниками” з числа комбатів так і лишаються  на рівні мрій одних та острахів інших.

Якщо копнути глибше, то виникає враження, що доки всі обговорювали можливість військового перевороту в столиці, то прогляділи факти, які говорять про зовсім інші тенденції в суспільстві. Загроза війни, що може прийти в кожен дім, поставила кожного українця, незалежно від віку, професії та навичок, перед суворою реальністю. По всій країні з’явилась ціла мережа вишкільних таборів, де почали тренуватись навіть ті, хто вчора не міг уявити себе зі зброєю в руках.

Люди, які починають цікавитись військовою справою, згодом дізнаються, що ефективність певної кількості озброєних та навчених осіб значно зростає при їх об’єднанні в групу. В такому випадку, збільшуються військовий потенціал та шанси вижити під час надзвичайних подій. Мережа легальних таборів, де можна набути основних військово-тактичних навичок, виконала свою роль, а перед її випускниками постало питання  пошуку груп потенційних товаришів по зброї.

Фундаментом таких груп — легальним та законним, стали громадські організації (далі – ГО), яких в Україні в сотні разів більше, ніж політичних партій, а останніх, як відомо, в нас точно не бракує. Абсолютна більшість активних ГО мають політичні інтереси (явні чи приховані), тому цілком логічно, що вони зайняли цю нішу. При цьому діють ці організації теж по-різному, одні ГО намагаються перетягнути до себе вже готові кадри, а інші проходять військові вишколи повним складом для здобуття командного досвіду. Перед виборами для кожної потенційно “прохідної” партії включення до свого виборчого списку учасників АТО було питанням життя, проте, це зовсім інша ситуація, адже за нинішніх обставин та тієї ролі, яку відіграють в них ГО, мова йде про боротьбу за бійців та командирів, а не за передвиборчі обличчя.

Таким чином, Україна після сплеску солідарності та єдності пішла зворотним шляхом — автономізації та поділу на малі локальні групи. Зайвим буде пояснювати, що такі військові об’єднання кількістю від 50-ти до декількох сотень бійців зможуть контролювати цілі райони мегаполісів або невеликі міста. Відтак, острахи щодо потрапляння окремих регіонів під вплив батальйонів, підконтрольних місцевим олігархам, можуть стати для центральної влади ще досить прийнятним сценарієм порівняно з областями, поділеними між сотнями угрупувань, очолюваних окремими отаманами.

Втім, не варто розглядати таку ситуацію в якості апокаліптичного сценарію. За тих умов, якщо в суспільстві будуть поширюватись ідеї самоуправління та озброєння народу, тенденції до децентралізації можуть стати порятунком для України. Тим більше, що сьогоднішні події говорять про те, що національна ідея у формі віри в “сильну державу” себе поступово вичерпує та більше не є консолідуючим чинником для більшості українців. Українці ставляться до політиків і держави із загостреним почуттям недовіри, яка з кожним днем стає все більшою. І якщо ситуація на фронтах не зміниться, то владу чекає доля Центральної Ради і Директорії.

Власне,  все нове — це добре забуте старе. Сотню років тому претенденти на роль “хунти” в Україні не змогли встояти перед волею народу до самоврядного життя без податків та жандармів. Цю волю не змогли зламати ні австро-германські багнети, ні білогвардійські нагайки. Таким чином, сценарій з “отаманщиною” наразі виглядає потенційно не менш реальним, ніж сучасні кількамісячні прогнози про “хунту”. Чим закінчиться цей сценарій — перетворенням України на конгломерат невеликих “феодальних” земель, чи на об’єднання  вільних територій з самоврядними озброєними громадами, залежить від  ідей, що опанують людські  уми.

P.S. За аналогією, в 17-му році минулого століття теж було по-різному: одні створювали банди з авторитарними порядками, а інші роздавали населенню землю та власність поміщиків, допомагали створювати горизонтальну систему рад  та лишались в серцях людей “батьками-отаманами”. При чому ватажки кримінальних банд нерідко захоплювались революційними ідеями та еволюціонували до “отаманів”. Як буде цього разу — покаже час.

Максим Оверко, для «Страйку»




Loading...



Залишити коментар